11.2

– Марго, а тут так заведено – чоловіків сприймати за худобу, на якій можна їздити? – запитала я ніби й пошепки, але досить голосно.

Настільки, що зупинився Мартін Дейлі й озирнулися ті, хто проходив повз. Та навіть парочка, що пристрасно цілувалася, підпираючи колону, відірвалася одне від одного і вп’ялася в мене сповненими цікавості поглядами. По всьому, що тут точно не заведено, то це суперечити старшокурсницям. І я була тим дивовижним звіром, що наважився подати голос без дозволу.

Проте я знала й дещо інше – щойно даси слабину й промовчиш, на твою голову не сяде тільки ледачий. І нехай я не жадала привертати зайвої уваги, але коли мені це вже від першої миті перебування в цих стінах не вдалося, то й зараз намагатися не було особливого сенсу. Може, випадок із дрекком ще й забули б – день-два пообговорювали першокурсницю з талантом, якби не відсвічувала…

Але подальший мій звʼязок із Торном… Виявляється, кращого способу привернути до своєї скромної особи загальну увагу в принципі не існує. Прикро? Не те слово. Проте коли помилку допущено і виправити її неможливо, то, певно, варто обернути її на перевагу. Якщо, звісно, мені це вдасться.

– Ні, Лорі, – правильно вловивши мій настрій та з легкістю підхопивши цю гру, мотнула головою моя новоявлена подруга. – Зазвичай до чоловіка ставляться як до людини, з якою плануєш життя прожити. Ну, або якусь важливу його частину.

Все ж подруга… і що б їй там не підготували її родичі чи хто там ті замовники, я стану на її бік. І допоможу їй. Хай там що вирішила собі Торі. Мені подобалася ця дівчина, її кмітливість, вміння швидко оцінювати ситуацію та приймати рішення, легкість, з якою вона вступала в гру, навіть якщо ця гра обіцяла їй проблеми в майбутньому.

Тож я з упевненістю можу сказати, що Маргарет Браункрейст заслуговує на кращу долю. На те, аби вирішувати за себе самостійно і взагалі… щоб усілякі шайханки, яким немає діла до неї, не влазили в її життя, бо отримали за це гроші, або просто заради того, щоб використати її у своїх не надто охайних справах.

Все ж усмішку я собі дозволила – коротку й вдячну, і дуже сподіваюся, що вона зрозуміла, що саме я хотіла нею сказати.

– Тоді я зовсім не розумію, навіщо мені були віжки для Торна? – абсолютно наївно кліпнувши очима, розвела я руками. – Чи, може, річ у якихось особливих іграх, про які я ще не знаю?

– Ці питання не до мене, – знизала плечима Марго, ледь стримуючи усмішку, що ні-ні, а піднімала куточки її губ і просто-таки іскрила в очах. – Ймовірно, міс… пробачте, нас не відрекомендували.

Останні слова вона промовила манірно, задерши підборіддя й окинувши старшокурсницю таким поглядом, що та мимоволі зробила крок назад. Разом з тим вмить ставши тією аристократкою з родоводом від самих перших драконячих вершників. От що-що, а кров і виховання не подіти нікуди. І вони вкрай швидко проступають крізь будь-яку маску, щойно щось іде не так.

Вмить стало так тихо, що чути було, як хтось носом сопе у натовпі. І погляди присутніх буквально схрестилися на брюнетці. І як би вона мені не подобалася, у вороги її записувати також не було жодного бажання. Зрештою, я завжди встигну їх нажити і з більш достойного приводу. А їй в багнюку обличчям падати також не можна було ніяк, не перед першокурсницями. І якщо вона зараз не викрутиться, то точно нам цього не пробачить. І от вона – тонка межа між «відстояти себе» і «нажити собі ворога».

– Еннет Аровскі, – вклинився в нашу далеку від дружелюбності розмову мелодійний, трохи тягучий, низький жіночий голос.

І я не те щоб повернулася до його власниці, а скоріше лише погляд скосила, відмітивши, що до нас наближалася висока, струнка, дуже приваблива руда дівчина. І вона, помітивши мою увагу, кивнула у бік шатенки, котра все ще не могла придумати достойної відповіді Маргарет.

– Четвертий курс, цілителі ящерів. Сподіваюся, що тепер ви обійдетеся і без скандалу. Все ж ми тут зібралися, аби розважатися, а не одна одній настрій псувати. Я маю рацію, Тіне?

– Безперечно, – немов отямився кремезний син радника короля Лотарінгії, вмить згадавши, що він страшенно «пʼяний» і тут виключно аби веселитися. – Дівчатка, ну навіщо ці сварки? Якщо не можете поділити Еррая, то маю сміливість нагадати, що тут є я. І я абсолютно нічим йому не поступаюся. В дечому, ймовірно, навіть перевершую…

І так виразно заграв бровами, що навіть сумнівів не виникало, на що саме він натякає.

По всьому, не погодилася з цим твердженням не лише я, а й та сама Еннет. Та й у рудої все ще незнайомки в погляді майнуло щось таке, що вона явно воліла б приховати, але…

– Чоловіки… – фиркнула вона, так блискавично і майстерно підхопивши нас із Марго під лікті, що я, сама того не бажаючи, була в захваті від її спритності.

І стрімко повела нас подалі і від Еннет, і від Дейлі, котрий мав явно не найпристойніші плани щодо першокурсниць.

– Суперництво у них в крові. Не те що у нас, дівчаток. Правда?

Неправда. Жінки куди підступніші за чоловіків у мистецтві суперництва. Проте про це я їй не говоритиму. Зізнатися, мені з нею взагалі не хотілося говорити – відчувалася в її словах і усмішках фальш. Певно, тому, що погляд залишався холодним і гострим, як заточена сталь. Таке мимоволі з віком починаєш розпізнавати інтуїтивно і безпомилково. Чи, може, це мене так життя не пожаліло?