Розділ 11

Майданчик для зльоту драконів, здавалося, застиг у часі. Точно як і зала, з якої ми піднімалися.

Ідеальне коло діаметром близько двадцяти кроків, у центрі якого на невеликому узвишші влаштована платформа. І якщо придивитися, навіть здалеку було видно сліди драконячих кігтів на відшліфованому до блиску чорному камені. А так, загалом, тут не було за що й оку зачепитися. Столики і лавки тут були настільки ж недоречні, як і зо три десятки веселеньких студентів.

Ми повільно оминули якусь парочку, що пристрасно проявляла свої почуття, ледь не переходячи всі межі пристойності. А може, вже й переходячи… І повільно наблизилися до краю майданчика, впритул до камʼяної огорожі. Звідси добре видно було не лише внутрішню обстановку, але й відкривався шалено гарний вид на Райдерхор і взагалі весь Бренхор.

Шкода, що мені ніколи не побачити його з висоти драконячого польоту. Проте і з висоти майданчика було на що подивитися.

Якби не погодний купол, по якому пробігали ледь помітні блакитні іскри, це місце продували б усі можливі вітри. Але разом з тим вид звідси відкривався неймовірний: на академію з драконятниками, вежами, зʼєднаними довгими галереями переходів, дещо понурими в таку погоду парками і алеями. Це місце було неймовірне в своїй похмурій красі. І далі, за муром, розтікалися, немов сонячні промені, освітлені жовтим світлом вуличних ліхтарів вулиці Бренхора. Дивно, що я не відразу звернула увагу на особливість цього міста. Але складалося враження, що його побудували навколо академії. Що досить-таки дивно. Адже в літописах вказано, що навчальний заклад побудували значно пізніше, ніж місто. Чи не може бути, що на місці Академії драконів вже щось було до того, як тут взялися вчити магічно обдарованих? Якщо так, то що?

Цікаве питання, відповідь на яке не так просто відшукати. Втім, якщо зібрати побільше пліток, то можна виміняти ці відповіді на новини і скандали у леді Макстон. Вона, здається мені, душу готова віддати за свіженькі плітки. От одразу ж після того, як вивідаю у неї все, що потрібно мені, займуся самоосвітою. Ну, або й не займуся.

Не сказати, що нас помітили одразу ж. Вечірка була в розпалі. Грала музика, хтось танцював. Хтось цілувався, підпираючи колони, що стояли по периметру немов осторонь від усього, що відбувалося в центрі, та явно планував продовження.

Хтось на спір пив драконячу бормотуху, що було досить цікаво. Скажена, маю сказати, штука. Памʼятаю, як вперше побачила, як її пʼють у невеличкому портовому містечку на півдні – Канвеї. Нас із Торі тоді також намагалися навчити. Треба глибоко вдихнути, випити, а потім видихаєш червоні іскри. Головне – видихати швидко, бо губи печуть мов від гіркого перцю після цієї зарази. Не вогонь, звісно. Але ефектно, тут не посперечаєшся. І в голову бʼє знатно. Торі це пекельне пійло сподобалося значно більше, ніж мені. Що й не дивно. В неї завжди були ніжні почуття до всього ефектного та небезпечного.

Дивина, що це вогняне пійло протягнути вдалося в академію. З іншого боку, все ж як-не-як, а випускний курс. Певно, за роки навчилися обходити систему безпеки академії. Навіть я в ній дірки вже намацала. Не без допомоги, звісно. Але факт лишається фактом.

– О! Перший курс до нас завітав, – доволі голосно звернув увагу на нашу появу високий кремезний брюнет, який, узявши курс на нас із Маргарет, дещо нерівним, але безмежно самовпевненим кроком рушив зустрічати власне нас.

Не знаю, з якою метою він так оголошував саме наше прибуття, але результату досяг закономірного. До нас обернулися всі, хто його почув. Хоча навіть моє око вихопило кількох першокурсників, що прибули на цей захід значно раніше за нас. Проте подібної уваги вони, по всьому, не заслужили.

– Мартін Дейлі, – торкнувся моїх вух голос Марго, доносячи інформацію до мене її улюбленим способом – виключно для мене. Не сказати, що мене це не влаштовувало. Але у вухах лоскотало. – Один із друзів твого Торна.

І я ледь змогла стриматися, аби не зауважити, що Торн такий же мій, як і будь-якої дівчини на цьому майданчику. Але… промовчала. Не лише тому, що ми були буквально в центрі уваги, але й… просто не захотіла заперечувати, і все.

– До речі, цей кремезний і дужий, як молодий дрекк, хлопець, що так впевнено прямує прямо до нас – син Грегора Дейлі. – Прокляття, от тільки цього мені й не вистачало. – Так, тобі не почулося. Того самого Дейлі, радника його величності, що відповідає за зовнішню безпеку Лотарінгії. Сам Мартін намагається вдавати з себе такого собі великого і не надто розумного, прямолінійного хлопця. Проте не такий він і простак, яким намагається здаватися.

Я ледь помітно кивнула, не надто впевнена, що Маргарет це помітила. Та пильніше глянула на Мартіна, що, хитаючись і зачіпаючи всіх на своєму шляху, з граційністю запряженого у три вози драккая, різав натовп.

– Яка радість вітати молодих і гарних дівчат на нашій вечірці! – гримнув він так, що на нас озирнулися навіть ті, кому до нас взагалі ніякого діла не було.

– Чекай, Тін, – обурено відкопила нижню губу якась висока, худорлява – я б сказала, навіть жилава – брюнетка з великими, пронизливо-синіми очима. – Тобто до їхнього приходу тут всі були старі й страшні?

І так вона це запитала, що я б на місці Дейлі тричі подумала, що відповідати. А краще – взагалі помаленьку загубилася у натовпі.

– Рут, ти найясніша, недосяжна зоря, – розплившись в усмішці, промовив Дейлі. – Я не маю жодних надій, що ти бодай колись на мене глянеш приязно. Тож чи маю право осквернити зірку поглядом своїм?