10.3

Східне крило академії мало такий вигляд, наче пережило напад скаженого дракона, після якого так і не оговталося.

Закопчені, а місцями й розтріскані стіни, обгорілі поруччя на сходах, оплавлені люстри, канделябри та вітражі. Порожньо й моторошно. Дивне місце для вечірки, чесне слово.

Хоча, напевно, колись тут було досить гарно. Стелі були настільки височенні, що, здавалося, тут міг би поміститися дракон у повний зріст. Стовпи та опори, на яких немов завмерли скульптури ящерів із коштовним камінням замість очей, з’єднані арками, утворювали дивовижні анфілади. А от дві велетенські камʼяні чаші не збереглися. Викришилися, ніби велетенський монстр повідкусував із кожної по шматку. Хоча… не здивуюся, якщо так воно і було.

А от що мене дійсно дивувало, так це те, що при всій підтримці монархів континенту та вливанні ресурсів це крило досі не відремонтували. Адже, по всьому, такий вигляд воно мало не рік. Та навіть не одне десятиліття.

– Невже Райденхор настільки бідний? – не втрималася я, ступивши на першу сходинку гвинтових сходів, що буквально вкручувалися в темряву над головою. – Як можна настільки недбало ставитися до архітектурного шедевра?

– Його намагалися реставрувати, – знизала плечима Марго, провела пальцями по обвугленому поруччю і розтерла сажу на пучках. – Тут взагалі колись був вхід у Лабіринт Чорного Дракона. І більшість Видчих іспит проходили саме звідси. Але на цій частині академії лежить прокляття. Скільки б тут усе не ремонтували, на ранок після завершення робіт усе знову стає таким, як у день, коли було вбито останнього чорного дракона.

– Його тут і вбили? – запитала обережно я, озирнувшись на дві чаші. Схоже, я таки не помилилася, коли припустила, що їх розкусили.

– Так кажуть, – не одразу відповіла Маргарет. – Подейкують, що, вмираючи, Сайрена Такко віддала йому наказ знищити Райденхор. Але навіть при всій драконячій силі академія мала достатньо сильних магів. Вони накрили його куполом, і він сам себе спалив. Хоча… крові тут все одно пролилося море.

Марго знову зітхнула, а я повільно і прискіпливо оглянула приміщення. І стало так тоскно й паскудно на душі… Ці стіни памʼятали і бій, і жертву Видчої, і величного шляхетного ящера, що народжений був для того, аби підкорювати небо, а не служити купці зарозумілих магів. Чи усвідомлювала Сайрена Такко це? Певно що так. По всьому, ця Видча взагалі була з кочівників. Імʼя у неї відповідне. А отже, знала і відчувала ящерів душею. Кочівники навіть без ментального дару мають особливий звʼязок із драконоподібними істотами. Чи могла вона наказати йому вступити в бій проти магів і загинути? Не повірю. Але історію пишуть переможці. І якщо це ниці й нікчемні особи – пишуть так, аби приховати свою ницість і лицемірство, знищивши слабшого й назвавши це подвигом.

– Ходімо, – смикнувши мене за рукав, аби привернути мою увагу, покликала стихійниця. Хоча, якщо чесно, після всього почутого мені вже нікуди йти не хотілося. – Там уже вечірка повним ходом йде.

Вона змахнула руками, створивши повітряний вир, що вмить доніс до нас голоси, сміх і навіть музику. І я підняла погляд, намагаючись роздивитися в темряві під стелею бодай щось. Звісно ж, марно. Тож я перевела цей абсолютно нещасний, змучений погляд на Маргарет.

– Судячи зі звуків, там… для юних леді не найкраще місце та компанія, – скривилася я, оцінивши відбірну лайку, що якимось дивовижним чином перекрила всі інші звуки.

Проте відповіла вона мені іронічною усмішкою і таким холодним поглядом, що я мимоволі зробила крок назад.

– Лорано, я не знаю, про що ти думала, вступаючи в Райденхор, – промовила вона досить тихо, але я чула кожне її слово так, ніби вона говорила просто біля мого вуха. – Але втриматися в цих стінах і зберегти свій дар вкрай непросто. Я тобі більше скажу, – вона на мить стиснула щелепи так, ніби те, що вона говорила, завдавало їй буквально фізичного болю, але, впоравшись з емоціями, продовжила так само холодно і скупо: – Мене віддали саме сюди в надії, що я провалю іспит або, в ідеалі, зникну в лабіринті. І тоді мій проклятий спадок впаде їм до рук, мов стигле яблуко. Але… я зроблю все, аби втриматися на місці студентки, зберегти свій дар і вирвати горлянки всім тим, хто вже роззявив пащу на те, що належить мені.

Не сказати, що для мене це було вкрай моторошно. Але… я б Торі трохи пасма прорідила за повну дезінформацію. Та герцогині Браункрейст тільки божевільний дорогу наважиться перейти. А в мене поки з головою не все так і погано.

– Страшно? – усміхнулася Маргарет, через силу розтягнувши губи в усмішці.

– Ні, – знизавши плечима, абсолютно чесно відповіла я.

– То чого притихла?

– Та от думаю, коли ти вже наговоришся. Мені взагалі-то ще завтра леді Ронгред доповідь робити. Яку я благополучно не написала. А ми тут стоїмо, не зрозуміло чого чекаємо.

Маргарет підняла брову, поглянувши на мене так, ніби намагалася зрозуміти, чи серйозно я зараз. І погляд у неї був такий, немов вона переоцінювала потенційного союзника. Прокляття… З цієї дівчини вийде неперевершена герцогиня. І я співчуваю її ворогам. Хоча, якщо пригадати, що вони їй заподіяли, то ніскілечки не співчуваю.

– Дякую, – кинула скупо Марго, потягнулася до поручня, але вчасно схаменулася, відсмикнувши руку, і почала підніматися сходами. – Колись я такою не була.

– Ніхто таким не був, – знизавши плечима, я рушила за нею. – Зрештою, діти і дракони приходять у цей світ добрими і невинними. А світ своєю жорстокістю з них часто-густо створює монстрів.