10.2

Герцогиня Браункрейст на мить завмерла, глянула на мене задумливо, але стиснула губи й усміхнулася. Проте в очах її все ж блиснуло щось сталеве.

– Різне говорять, – менше з тим, обережно промовила Марго, явно не маючи бажання займатися просвітницькою діяльністю.

Прокляття. Чому мені все це аж так не подобається? І головне – з ким я звʼязалася?

Хто ти, красунчику Ерраю Торне, від одного імені якого в мене збивається подих? Хоча от це якраз можна й виправити. Позбудуся наслідків ритуалу – і все стане як було. Крім, звісно, того факту, що я все ще житиму з ним поряд. І це питання також не завадило б вирішити. Не варто мені взагалі перебувати поряд з… особами з таємничим, але ну дуже вагомим родоводом.

– Але він – кращий студент цьогорічного випуску, – все ж продовжила Маргарет. – Скажу тобі чесно, навіть королева Лотарінгії особисто його відзначила на Літньому балу. А на такі заходи абикого не кличуть. Я тобі це авторитетно заявляю як герцогиня Браункрейст. Хоча не скажу, що ці зборища надутих індиків і строкатих квочок мені до вподоби, – Марго скривилася так, ніби одна згадка про Літній бал викликала в неї напад печії. Але все ж продовжила: – До всього, не одним родоводом, як то кажуть. Торн – доволі сильний бойовий маг. Певно, найсильніший в академії на сьогодні. Сам приручив свого дрекка. Без допомоги Видчої. Подейкують, що навіть якось бував у сутичці з Драконоборцями. Але подробиць, звісно ж, ніхто не знає. Тобто… подробиць море, літопис написати вистачить, але що з того всього правда?..

– Ясно, – промовила я, уважно вислухавши свою нову знайому і доклавши воістину титанічних зусиль, аби не скривитися.

Проте, попри все перелічене, увага моя зачепилася саме за останній подвиг величного і осяйного Торна.

Якщо він дійсно мав справу з Драконоборцями, то, може, вдасться дізнатися трохи більше, ніж сухі «Хроніки падіння Істинних драконів»?

Адже те, що видала мені леді Макстон, було настільки скупо і сухо… Але й за те я братів цього ордену люто ненавиділа.

Пальці самі стиснулися на палітурці невеликого і не надто товстого тому тих самих «Хронік». Не сказати, що автор дуже вдавався в подробиці устрою Ордену. Взагалі він куди більше часу приділив самій війні та занепаду істинних драконів, але й про Драконоборців не забув згадати. Дивно, що я про них майже ніколи нічого не чула раніше. Хоча, може, й недивно. Все ж єдиною моєю ціллю останні роки було – не потрапити в руки сестер шайхенок… а, може, вже й шейхан. Хвилюватися через фанатиків, що угніздилися на іншому кінці континенту, мені було просто ніколи.

Та, мабуть… дарма. Адже навіть прочитане змушувало волосся на потилиці ставати дибки. Гадаю, підзбирати свідчень очевидців – і можна сміливо бажати їм усім згоріти в драконячому полумʼї.

А так… Інформації виявилося не те щоб недостатньо, аби зробити висновки. Максимально закрите угруповання, обʼєднане думкою, що дракони і будь-які ящери – абсолютне зло. Як і Видчі. Бо ж саме маги з ментальним даром частіше ставали на бік драконів у будь-якій ситуації. І тут усе зрозуміло. Ящер не розповість, що сталося, але… може показати. Попри те, що їх вважають нерозумними й примітивними, вони… можуть і вміють спілкуватися. Люди просто не здатні їх почути.

Проте варто побачити… Відчути…

В Сакхерській бібліотеці зберігалися щоденники перших Видчих. Не про війни і біль, а про красу і силу. Про вітер під крилами, безкрайність і глибину неба, про неймовірне задоволення від польоту. Не обовʼязково було сідлати для цього драконів. Достатньо відкритися їм. Відчути, побачити, пропустити через себе… Прикро і тоскно усвідомлювати, наскільки люди жахливі. Боягузи, що намагаються знищити все, чого бояться, і сам страх. Та чи можна позбутися того, що вкорінилося в кістки?

Адже варто було знищити істинних драконів, як Драконоборці взялися за ящерів дещо менших розмірів і сили.

Так зникли океанічні дракони...

Менше з тим, автор, що описував діяння Ордену, по всьому, зібрав загальновідомі факти, а нестачу інформації щедро компенсував ілюстраціями. І не сказати, що я була ніжною і тендітною, але на душі після побаченого було, мʼяко кажучи, паскудно.

І я б з радістю пропустила цю вечірку і ще погортала той фоліант, який мені любʼязно передала леді Макстон за обіцянку принести свіжих новин при наступному відвідуванні бібліотеки. Може б, ще чого знайшла про Драконоборців, якби ж не лабіринти і обіцянка, дана Маргарет, скласти їй компанію.

– Так як так вийшло? – заговорила знову Маргарет. І усвідомивши, що я благополучно забула, про що взагалі йшла мова, нагадала: – Первородний ящере, Лорі. Я про твоє підселення. Ти дійсно не маєш жодних… видів на Торна?

– Абсолютно ніяких! – майже не збрехала. Те, що я відчуваю до нього, аж ніяк не означає, що з цього щось вийде.

– І все одно до нього поселилася, – явно не надто мені повірила Марго.

– А що тут було робити? В морзі ж місця скінчилися, – абсолютно серйозно зізналася я.

– Ха-ха, – похитавши головою, прокоментувала Маргарет, підводячи губи вишневою помадою і поглядаючи на мене у дзеркальне відображення. Але усвідомивши, що надто я вже серйозна для жарту, здивовано підняла брови: – Первородний драконе, ти ж пожартувала так щойно?

– Абсолютно серйозно, – знизавши плечима, заперечила я. – Мене поставили перед нелегким вибором – або морг, або вільна кімната в апартаментах Торна. І я воліла б жити в морзі – там тихо, спокійно і блукають погано упокоєні трупи…