9.2

Недивно, що я не помітила її одразу. Досить-таки ефектна брюнетка, портрет якої мені видала разом з документами Вікторія, з довгим, шовковистим волоссям, світлою шкірою та великими карими очими, зараз майстерно маскувалася під цілком непомітне сіре мишеня. Хм… Вміла, коли не бажала бути поміченою. Сіра форма для тренувань, туго закручене на потилиці в вузол волосся, абсолютна відсутність макіяжу. Все це разом робило її не просто непомітною, але й… немов юнішою. І взагалі іншою.

Якщо з портрета на мене дивилася зверхня, впевнена в собі аристократка, то наживо… втомлена юна дівчина, котрій набридли люди. Разючий контраст. Хоч і зрозумілий.

Дуже цікава особливість. Хоча… мабуть, закономірна, якщо пригадати все, що мені про неї вже відомо. Чомусь мені здається, що життя леді Браункрейст після смерті рідних було зовсім не медом. А діти швидко вчаться влаштовуватися в несприятливих умовах так, аби вижити. Мімікрувати під середовище і прогинатися під обставини. Наша школа – тому приклад.

І чомусь проведені паралелі змусили мене відчути якусь подобу… спорідненості, мабуть, зі своєю одногрупницею. Не те щоб я гадала, ніби її доля була в чомусь схожа з моєю, чи щось на кшталт того. Але я її… розуміла.

– Чому? – глянувши ще раз у бік проходу та схиливши голову до плеча, запитала я, повернувши всю увагу до дівчини й спостерігаючи за найменшими змінами на її обличчі. – Леді Браункрейст?

– Ти б ще реверанс зробила, – скривившись, доволі різко кинула герцогиня. – Маргарет. Ми не на королівському прийомі, врешті-решт, аби розшаркуватись одна перед одною. І взагалі, в академії не діє ієрархія, що прийнята за її межами.

– Лорана, – кивнула я у відповідь, приймаючи її справедливі зауваження. – Так чому ти не радила мені йти за леді Макстон?

Маргарет глянула на мене так, ніби намагалася зрозуміти, серйозно я кажу чи жартую. Але усвідомивши, що я цілком щира в своєму незнанні, закрила книгу і склала руки поверх неї, подавшись трохи вперед.

– Тобто ти дійсно не цікавилася навчальним закладом, до якого вступала? – чи то запитала, чи то констатувала герцогиня.

Дуже цікаво, що ще забула мені повідомити Вікторія, запхавши сюди практично за добу? Я придушу її, щойно дотягнуся.

– У мене спонтанно відкрився дар, – розвела я руками і, інстинктивно кинувши погляд в бік проходу, в якому зникла леді Макстон, все ж наблизилася до столу і сіла навпроти Маргарет. – Добре, що мене взагалі погодилися бодай кудись прийняти через місяць після початку навчання.

– Все одно прийняли б. Куди вони поділися б? – скривилася Марго.

– Або запечатали… – ввернула я.

– Ну, або так… – трохи з затримкою все ж кивнула у відповідь одногрупниця. – Загалом, ходити в деяких місцях академії без супроводу викладачів не рекомендується. В стінах Райденхора є кілька лабіринтів. Один з них – бібліотека. Не заблукати тут може тільки Хранителька, що магічно з нею звʼязана. Проте магічний зв’язок накладає певні обмеження. Приміром, леді Макстон не може покидати бібліотечні поверхи взагалі. Звідси і жага пліток. Вона за новини душу продати готова.

От це дуже цінна і цікава інформація.

– А от ти, якби поткнулася за нею, то… ймовірно, стала б черговим привидом академії. Навіть Хранителька не має права зазіхати на здобич Лабіринту.

Уявила. Оцінила і вжахнулася так, що по спині морозом потягнуло.

– Дякую, – промовила я, пересмикнувши плечима. – Навіть не подумала, що так… може бути.

– Тому й роздають памʼятки студентам, – кивнувши на тоненьку книжку в моїх руках, промовила Маргарет.

Я також скосила погляд на згадану брошурку. Так, щось там було про заборону відвідувати бібліотеку, підвали і дахи без супроводу і дозволу. Але в подробиці тут явно вдаватися не любили. Про ймовірність загибелі, приміром, ані слова.

Хоча чому я взагалі дивуюся. Якщо пригадати, хто саме мене сюди запхав, то ймовірність не пережити й перші іспити у мене досить-таки значна.

– Ти сказала, що бібліотека – лише один з лабіринтів. Є ще? – нутром відчуваючи, що неприємних новин ще буде й буде, все ж запитала я.

– Угу, – кивнула Маргарет. – Один з них ми все ж будемо змушені пройти. Це перший іспит наш.

Все ж нервовий смішок я стримати не змогла. І чому я не здивована взагалі? Принаймні тепер зрозуміло, чому сама Вікторія не надто рвалася в Райденхор.

– Цікаво було б почути про досвід минулих років, – процідила я крізь зуби.

– Ну… взагалі старші курси не дуже діляться своїм досвідом, – промовила Маргарет, виводячи якісь вензеля нігтем на палітурці книги. І, подавшись вперед, майже прошепотіла: – Але… що нам завадить спробувати дізнатися бодай щось?

М-м-м! А леді Браункрейст має дух авантюризму.

– Жадаю подробиць цього сміливого плану! – схилившись до неї, так само пошепки промовила я.

– У старшокурсників вечірка сьогодні. На закритому майданчику для драконів, – роззирнувшись, швидко заговорила Маргарет. – Подейкують, що їм вдається пронести в ці стіни дещо… заборонене. Проте саме це добряче розвʼязує язики. Особливо коли запитують гарненькі дівчата.

– Оу… Ідея не те щоб дуже гарна, але принаймні… може спрацювати, – кивнула я. Ну, і гріх було не скористатися можливістю і не запитати: – А твій наречений? Він таке схвалить?