Розділ 9

Бібліотека Академії драконів виявилася… монументальною. Як і все в цьому древньому, просякнутому історією і запахом попелу навчальному закладі.

Якщо вірити плану академії, що мені любʼязно видали в деканаті, то займала вона три підвальні поверхи. Перший – найбільший, був доступний для всіх викладачів і студентів. Другий – лише для викладачів і кількох обраних зі старших курсів. Ну, а на третьому підвальному поверсі взагалі, мабуть, манускрипти з прокляттями на драконячій крові зберігалися, бо мені навіть не спробували відповісти, хто саме має до них доступ.

Втім, почати завжди можна з малого.

– У вас талант, Ваельська, – хмикнула насмішливо повелителька непідйомних фоліантів і запилених архівів – леді Макстон. Жінка сухенька, трохи сутула, але з чіпким, живим поглядом. – Це ж треба за добу стати аж настільки знаменитою, що сама леді Видча покарала вас. Зазвичай вона дуже лояльна до своїх підопічних.

Судячи з тону і блиску в маленьких сірих очах леді хранительки, вона цю розмову завела з певною метою. Її душа жадала подробиць, пліток, скандалів. Бажано – брудних деталей, якими просто-таки тхнуло від моєї позапланової роботи і, відчуваю, моєї особи взагалі. Відзначилася я, що тут скажеш! І ця цікавість так явно горіла в її очах, що я не мала права не скористатися такою нагодою.

– Жахлива несправедливість, леді Хранителько, – вклавши всі свої акторські здібності в цю фразу, промовила я, опустивши погляд. – В цьому місці, здається, все влаштовано так, аби зжити мене зі світу. Напад дрекка… ви ж чули? Вчора!

– Так-так, – подалася вперед леді Макстон, ледь не звісившись через стійку реєстрації. – Дещо доходило і до наших підвалів. То що там сталося?

– Навіть не знаю, як це описати, – схлипнула я. – Це був просто жах. Я так злякалася… Як вижила взагалі?!

– Так, а з дрекком що? Ну, не просто ж так він по території носився. Мало ж щось це спричинити…

– Гадки не маю, – знизала я плечима, не бажаючи видавати подробиць того видіння. Зрештою, того, хто так необачно поводився з ящером, мені вже кортіло відшукати самостійно.

– Ти ж як Видча мала б знати… – підштовхувала мене леді бібліотекарка.

І от що дивно: вона поки єдина, хто додумався поставити мені це запитання. Цікаво, а чому це? Знали, що сталося? Хто винен насправді? Чи просто вирішили пощадити мою крихку, ніжну душу? Дуже сумніваюся. Тут, здається, ніхто не здатний нікого щадити і жаліти. Тоді що саме сталося?

Придушивши бажання пильніше поглянути на Хранительку, я закусила губу і навіть заломила руки. Хоч би не переграти.

– Не впевнена, що я можу тут бодай чимось допомогти, – промовила врешті-решт я. – Все немов в тумані. І тільки яскраві, але такі нечіткі картинки… Не впевнена, що взагалі вони мають стосунок до випадку з дрекком.

– Дивина, – скривилася леді Макстон, спробувавши приховати своє розчарування за різкими рухами, якими вона перебирала картки реєстрації. – Втім… може, й не дивина. Ти молода, не навчена. Справ з ящерами, мабуть, у своїй провінції і не мала.

Первородні боги вогню. Знала б ти, леді, скільки я свого часу мала справ з ящерами! Найрізноманітнішими. Чомусь це пригадалося так чітко, немов я знову стояла посеред степу, серед молодих ящерів, і вдихала аромати спалених сонцем трав і вишневого диму. Як серце стислося на мить від згадки.

– Звісно, ні, – кліпнувши, аби прогнати видіння, що стиснуло груди ностальгією, промовила я. – Землі графа Ваельського лежать у болотистій місцевості. У нас там тільки колись гідра старенька жила. Давно… навіть мій батечко її не застав. Але про неї добре відгукуються і по цей день. Подейкують, людей не їла, тільки пару овець, теля якесь могла…

– Ясно-ясно, – замахала руками леді, явно не маючи жодного бажання збирати древні легенди замість свіженьких пліток. – То нічого такого… А чого ж тебе тоді Маро до себе під крило взяла? Вона аби ким не опікується.

О! То брати в мене кров щодня для своїх дослідів і експериментів – то опіка така, виявляється. Буду знати на майбутнє. Я мимоволі розтерла долонею місце проколу трохи нижче згину руки, звідки леді Маро сьогодні цідила з мене головний дослідний матеріал. Зізнатися, мені вже й самій було цікаво, що такого вона там могла знайти. Проте вампірка тільки хмикала і кривила нафарбовані криваво-червоною помадою губи в подобі усмішки.

– Не маю жодних підозр навіть, – зітхнула я, вже трохи дратуючись через цю розмову. – Але обов'язково запитаю. Якщо в мене буде така можливість, звісно, враховуючи завдання леді Ронгред.

Моя трохи кострубата спроба повернутися до початкової причини моєї тут появи – ну, принаймні офіційної, – на диво мала результат.

– Вона не дає завдань, з якими її студенти не можуть впоратися, – махнувши рукою, промовила бібліотекарка. – Дай гляну, що вона там тобі назадавала…

Що ж… я, не зволікаючи ані миті, вклала папірець їй в простягнуту руку. Леді Макстон пробігла по ньому поглядом, підібгала губи, замислившись на мить, кивнула сама собі і абсолютно мовчки рушила вглиб бібліотеки.

Ну, і що я мала робити? Стояти і чекати? Чи рушити за нею слідом? Я все ж схилялася до другого варіанту. Адже це була чудова можливість знайти інформацію, яка дійсно мені була цікава.

Проте й кількох кроків не встигла зробити в бік проходу між стелажами.