Розділ 8

Еррай Торн

Еррай Торн спостерігав за тренуваннями, стоячи на верхньому балконі драконятника й спершись ліктями на балюстраду.

Важкі свинцево-сірі хмари повзли низько та ліниво, ледь не чіпляючись за скляний купол над майданчиками для тренувань. Синюваті магічні відблиски пробігали по стінах та склу, оберігаючи ящерів від холоду та вогкості. Та попри це на майданчику лише копирсалися в піску юні драгонети. Навіть ласі до загального захоплення фейдраги не висовували носів із вольєрів.

Дрекки ж важко фиркали в стійлах, випускаючи густий дим. Навряд чи у них виникне бажання брати участь у тренуваннях. Та й наїзники не надто горіли ентузіазмом. Враховуючи недавній інцидент, дрекків без прив’язки взагалі побоювалися.

І з цим треба було щось робити.

Незабаром перший курс мав проходити свої перші випробування, зокрема й лабіринт. За результатами відсотків тридцять відсіють: когось, може, переведуть до погодників чи зіллєварів, а когось і запечатають взагалі.

У Еррая була непогана група. Була надія, що випробування стане для них не надто складним. Звісно, за кількох він хвилювався. Тевері здавався надто пасивним і рішення приймав надто довго – в лабіринті йому буде тяжко. Берійські – занадто самовпевнений, це також може вилізти йому боком. Ну і… Лорана… Від неї взагалі невідомо чого очікувати.

І попри те, що відповідальному старості варто було б приділити всю увагу підготовці до власного випуску, іспитам та проходженню лабіринту першим курсом, зосередитися на цьому не вдавалося.

Думки його слідували за тендітною невисокою дівчиною, яка віртуозно, сама того, мабуть, не бажаючи, вкрала спокій Еррая Торна. Того самого Торна, якого вважали фактично неприступною фортецею Академії драконів. Того самого Торна, в ліжку якого жодна дівчина не затримувалася довше, ніж на три ночі.

Проте жодна не займала його думок настільки.

Так, було б, звісно, дуже зручно списати все на ритуал. Вона – недосвідчена шайхенка, накрутила казна-чого, і тепер вони вдвох від цього страждатимуть. Хоча сам Еррай точно не страждав. Принаймні його сни були зовсім не про страждання.

Куточок губ юнака смикнувся в натяку на усмішку, варто було пригадати, якою вона була в його руках. Поступливою, пристрасною, жаданою. Якби хто знав, чого йому вартувало стриматися – лише скуштувати, залишившись голодним.

Але було в цьому всьому дещо, що здавалося йому абсолютно неприйнятним: вони обоє перебували під дією наслідків ритуалу. Чи не зовсім?

Днем раніше, стоячи в лабораторії леді Маро й спостерігаючи за непритомною дівчиною – надто блідою, надто тендітною, крихкою, мов порцеляна, і водночас міцною, гарною та сильною, – Еррай ловив себе на думці, що не може відірвати від неї погляду. Чи була вона вродливою? Так. Привабливою? Також так. Чи була вона гарнішою за більшість студенток академії? Дуже сумнівно. Красивих дівчат у стінах Райденхору вистачало.

Так що ж його так зачепило?

Еррай мазнув поглядом по стійлах із дрекками і задумливо побарабанив пальцями по перилах.

Її сміливість, мабуть? Чи її минуле, котре здавалося казкою. Подумати тільки – справжня шайхенка в серці Лотарінгії! Ну, нехай недоучена шайхенка. Дивно, що вона взагалі тут опинилася. І навіщо?

Загадка на загадці.

Проте чи не це було найпривабливішим у цій жінці? Еррай любив розгадувати загадки. Певно, це в нього від батька.

Тож Еррай міг обдурювати себе скільки завгодно, але він з дитинства був привчений дивитися правді в обличчя. Вона подобалася йому. Він жадав її. І вона була йому цікава. Вбивче поєднання.

Єдине питання, яке мучило Еррая: чи надовго це захоплення і чим воно загрожує йому в майбутньому.

– Я тебе вже хвилин п'ять кличу. Ти взагалі чуєш мене? – висмикнув його з задуми голос Вейра. – Ти взагалі ще з нами? В яких хмарах літаєш?

Алек Вейр – худорлявий, жилавий, із сірими очима й гострим, уважним поглядом – на першому курсі дратував Еррая до зубовного скреготу. Але курсі на третьому, під час виїзної практики, він примудрився скласти блискучий план захоплення ворожого табору. І якось після того дружба між двома знатними юнаками зав’язалася сама собою. Хоча Еррай сам не міг пояснити, на чому вона трималася. Адже здавалося, що Вейра цікавили виключно книги і нічого, крім книг.

– А то невідомо в яких? – фиркнув Дейлі. – Блондинистих таких, із чудовими… перспективами. Поселив біля себе дівулю, тож тепер йому явно не до тренувань і не до змагань. Вона хоч того варта?

А от із Мартіном Дейлі Еррай товаришував із самого вступу. Трохи вайлуватий, прямолінійний і грубуватий велетень був на ділі вірним другом, який за будь-яких обставин прийде на допомогу.

– Про що ти говориш? – вклинилася в розмову Азалія Мерен. – Ще не вистачало, щоб Еррай опускався до якоїсь там провінціалки… із сумнівним походженням.

Мерен скривила гарні, пухкі губи. Еррай дозволив собі уважніше до неї придивитися. Взагалі, знав він її доволі давно, але намагався триматися якнайдалі, аби уникнути непотрібних проблем.

Азалія була досить-таки вродливою: довге, кучеряве руде волосся, світла шкіра, мигдалеподібні зелені очі. Струнка, але тренована. До всього, вона була досить спритним бойовиком, та й магічний потенціал мала непоганий. Колись Еррай навіть заглядався на неї. Проте недовго. Звʼязувати з нею життя він не збирався, а для тимчасової інтрижки вона родоводом не вийшла.