7.4

Ось воно – відчуття, немов на мене виплеснули відро крижаної води. Болюче й витверезне водночас. І, як виявилося, дуже вчасне.

Мить шоку, усвідомлення того, що відбувається… сором. Обличчя обдало жаром так, ніби я була юною храмовою послушницею, а не двадцятирічною шайхенкою, котра мала за спиною сто доріг і тисячі чужих доль.

Чи було мені соромно за те, що цілувалася зі старостою? Ні. Я не шляхетна леді, аби тремтіти над своїм тілом так, ніби це єдиний спосіб бодай чогось досягти в житті. Хоча я розуміла: один необережний крок – і моє майбутнє може бути зруйноване.

Соромно було через втрату контролю. Вкотре. Паскудна тенденція, котра вже не просто лякала, а неймовірно злила.

Лють підкотилася густим комом до горла, перехоплюючи подих. Я різко відштовхнула нашого всюдисущого й «відповідального» старосту, вириваючись із його обіймів. Вийшло це напрочуд легко: чи то він не очікував такого, чи й не збирався тримати. Втім, роздумувати над його поведінкою я не мала жодного бажання. Мені б у собі розібратися.

Ще ніколи в житті так не хотілося провалитися крізь землю, аби тільки не зустрічатися поглядом з Ерраєм. Боюся, насмішки в його очах я просто не витримаю.

– Отже, новим обставинам наших стосунків ти не вельми рада, і в твої плани нічого подібного не входило, – зробив правильні висновки Еррай.

Цієї миті я була на межі щирої ненависті. Не знаю, яке майбутнє на нього чекає, але майже впевнена: з такою проникливістю та спостережливістю він міг би зробити блискучу кар’єру в Таємній канцелярії. Хоча було б прикро колись зустрітися з ним по різні боки закону.

Втім, до того часу в мене буде достатньо шансів розпрощатися чи то з даром, чи навіть із життям. Або, врешті-решт, впоратися з цією стихійною, неконтрольованою силою, що вже й без того достатньо попсувала мені нерви.

– Ти ж не гадаєш, що ти – вершина моїх мрій? – фиркнула я. – Чи, може, думав, що саме твоя неперевершена особа привела мене в ці незатишні стіни?

Зі злістю я, напевно, переборщила. Але краще вже лютувати, ніж розтікатися перед Ерраєм розтопленим воском.

– Майнула така думка, якщо чесно, – хмикнув він.

Мені здалося, що причину мого різкого тону він також розгадав занадто легко. Він читав мене, мов розкриту книгу. Мабуть, він був першим після Вікторії та Латійї Наїде, кому це вдавалося.

– І що ми робитимемо з цими… наслідками? – запитав він.

– Ти – нічого! Залиш вирішення цієї проблеми мені, – я підняла сумку з землі й змахнула з неї кілька прилиплих листків. Потім змусила себе поглянути на старосту і впевнено збрехала: – Я вже працюю над тим, аби позбутися цієї прив’язки. Зовсім скоро ти знову спатимеш спокійно. І я не дратуватиму тебе ні вдень, ні вночі.

– Ну, я б не сказав, що ти мене дратуєш. Особливо в моїх фантазіях, – Еррай усміхнувся куточком губ і зміряв мене дуже промовистим поглядом. – Сказати щиро, вони мені навіть подобаються. Ти там така поступлива, ніжна, пристрасна… але з характером.

Хай як я намагалася тримати себе в руках, обличчя вмить зашарілося, а уява живо намалювала картини, щойно описані Ерраєм. Проклята прив’язка! Сьогодні ж увечері напишу Вікторії і попрошу допомоги, хай як неприємно мені було б про це говорити.

– Позбав мене, будь ласка, цих подробиць! – скривившись, я підняла руки у захисному жесті. – Не маю жодного бажання мучитися кошмарами після твоїх розповідей.

– Слухай, Ваельська, зізнайся: річ же не тільки в ритуалі?

Хлопець подався вперед, дбайливо змахнув із мого плеча якусь смітинку і ніби мимохідь заправив пасмо волосся мені за вухо. Найбільше злило те, що я не могла і не хотіла перешкоджати його самоуправству. Ледь стрималася, аби не потягнутися за його рукою, як юний драгонет за ласкою господаря. О Всемогутній, який же у нього аромат! Хочеться втягнути його на повні груди й насолоджуватися… і не тільки ароматом.

Я змусила себе зібратися.

– Річ виключно в ритуалі, – різко кинула я, не бажаючи погоджуватися. – Просто тримайся від мене якнайдалі. Принаймні доки я не знайду вихід. Обіцяю, незабаром ми позбудемося наслідків моїх необдуманих вчинків.

– А якщо я не маю жодного бажання їх позбуватися? Якщо мені подобається те, як збивається твій подих від моїх дотиків? Як розширюються зіниці, коли ти дивишся на мене, як прискорюється серцебиття, коли я тебе цілую? Мене все влаштовує.

– А мене – ні! – гаркнула я у відповідь, не приховуючи злості й зніяковіння. – Просто давай це переживемо і забудемо, гаразд? Не ускладнюй! А зараз… прошу мене вибачити, лорде Торн, на мене чекає… цілителька.

– Погано почуваєшся? – раптом стривожився Еррай, миттєво втративши свій зверхньо-грайливий настрій.

Зізнаюся, мені сподобалася ця реакція. Здивувала, звісно, але сподобалася. Турбота, неприховане занепокоєння… Це було так неочікувано мило, що я відповіла щиро:

– Маро збирається ставити на мені досліди, – зронила я, мимоволі усміхнувшись. – І боюся, у мене немає жодної можливості їй відмовити. У цій триклятій Академії всі напрочуд спостережливі й досить-таки нетерпимі. Тож… мушу відкланятись, ваша величність. Гарного вам дня.

Я майже побігла доріжкою назад до головного корпусу, подумки благаючи всіх богів, аби Еррай не надумав мене наздоганяти. Адже в чомусь він таки мав рацію.