7.2

В принципі, я воліла б не бачити його найближчим часом. Принаймні поки не позбудуся триклятої прив’язки, яка виявилася напрочуд сильною. Важко думати логічно і приймати зважені рішення, коли від одного погляду на високу постать, обтягнуту чорною формою бойового мага, серце викидає такі піруети, що подих забиває.

Пам’ять – чи все та ж магія ритуалу хаташі – вмить підсунула картини зі снів, що переслідували мене всю ніч. Обличчя обдало жаром, а тілом розлилося незвичне тепло. Довелося на мить заплющити очі й зробити кілька глибоких вдихів, аби втихомирити серцебиття. Але легше не стало.

Драна луска дохлого дракона! Треба було просити у Роберта ще якесь зілля, щоб притупити ці відчуття. Чи артефакт. Чи…

І раптом я скам’яніла від цілком логічної думки, яка за інших обставин спала б мені на думку одразу: а що він, власне, чув із нашої з Робом розмови? Я прискіпливо прокручувала в пам’яті кожне слово. Якщо Еррай почув бодай щось… у мене проблеми. Хоча про що це я? Проблеми в мене з тієї самої миті, як Торі з’явилася в моєму домі в день моїх заручин. Однією бідою більше, однією менше. Зрештою, в мене є ключ від потайного ходу. Шмигну за мур, а там… Я роками примудрялася ховатися від шайханок. Невже не втечу від одного бойового мага, який ще навіть не довчився?

З іншого боку – чи не зарано я панікую? Говорили ми тихо, шум вітру, шелест дощу по пожухлому листі та калюжах… Треба мати надприродний слух, аби підслухати нашу розмову. Звісно, сподіватися на удачу – не мій шлях. Але коли немає інших варіантів…

Єдине, що мені дуже не подобалося: він підібрався надто близько. Надто тихо і непомітно. І це точно не назвеш добрим знаком.

«Так, Лорі, переоцінила тебе сестричка. За три роки спокійного життя серед звичайних людей, які не намагаються тебе вбити чи скалічити, а найбільше зло, яке можуть заподіяти – пустити містом недобру чутку, ти геть розлінилася й розніжилася».

Це вже навіть не лякало – це дратувало. За все життя я не підставлялася так часто, як за останні два дні. Тенденція, м’яко кажучи, препаскудна.

– Це вже можна вважати переслідуванням? – запитала я досить різко, нарешті розплющивши очі, але не піднімаючи погляду на старосту.

Намагалася говорити холодно і впевнено, та всередині все тремтіло від напруги й передчуття катастрофи. Наче відчуття грози, що невідворотно насувається, гуркочучи громом і спалахуючи блискавками.

– Завбачливістю, – витримавши паузу, хмикнув Еррай з такою інтонацією, що й не зрозумієш, що в нього на думці.

Від його голосу в животі знову розлилося тепло, а по шкірі пробігли мурахи. Краще б він мовчав. Краще б взагалі за мною не ходив. Від цього одночасно хотілося лаятися, плакати і бігти світ за очі. Я вчинила найбільшу помилку в житті. Та водночас – чи змогла б я інакше?

Доля мене не жаліла. Я звикла до смерті ще з дитинства. Але сама не вбивала – для цього в нашій парі була Вікторія. Дуже добре, що мати нас не любила і фактично не розрізняла, а Латійя Наїде приховала правду про нашу маленьку хитрість. Життя завжди забирала Торі. Я не могла.

Вперше мене за це побили до синців. Вдруге – до крові. Третього разу Торі статися не дозволила: сама перерізала горло косулі, видавши себе за мене. Тієї миті мені було страшніше через те, що нас викриють, ніж через закривавлений ніж у руках і серце, що ще билося – дедалі повільніше, не вірячи, що це кінець.

Я мимоволі витерла долоню об пальто, наче вона знову стала липкою від крові.

Отож. Дивитися, як помирає молодий здоровий хлопець? Я можу виправдовувати себе користолюбством чи сухим розрахунком, але правда була простішою: я просто не могла дозволити йому померти. Інша річ, що для порятунку я обрала найдієвіший, але й найризикованіший для нас обох ритуал. Можливо, якби я подумала довше…

Треба дізнатися про цей ритуал усе, поки не сталося непоправного.

– Завбачливо переслідуєш мене, щоб… що? – запитала я різкіше, ніж варто було, ховаючи обличчя від вітру у високому комірі. Це не надто рятувало від мжички, змішаної з крижаною крупою. – Щоб не втекла?

– Саме так, – не став заперечувати Еррай. – А взагалі, тут полігон неподалік. Якщо думаєш, що вчорашня втеча дрекка була єдиним випадком, то мушу розвінчати цей міф. Вони тут повсякчас тікають.

– З таким ставленням це й не дивно, – буркнула я, поправляючи сумку, яка весь час норовила сповзти з плеча.

– З яким саме? – насторожився він.

– Паскудним, – ледь не виплюнула я, пригадавши все, що показав мені той молодий дрекк. – Слухай, вкрай цікаво теревені з тобою розводити, але на мене Маро чекає. Леді Видча доповідь задала.

– Чув уже, – кивнув староста.

Ну, чув то й чув. А мені краще б його не чути. І не бачити. І взагалі…

– Тож я поспішаю, – роздратовано кинула я. – Бувай. До вечора. Чи краще до завтра…

Я вже збиралася покинути старосту, але проблема була в тому, що він стояв біля тієї самої доріжки, якою я прийшла. Спершись на стіну й склавши руки на грудях, він за весь час нашої розмови майже не поворухнувся. Мені треба було просто пройти повз. Просто проминути його…

Та щойно я порівнялася з Ерраєм, сильна долоня блискавично вчепилася в моє плече. За мить я вже стояла на тому самому місці, де щойно був він – притиснута до стіни так, що ні поворухнутися, ні дихнути. Найгірше було те, що й думати виходило через раз. Мене огорнув його аромат: трохи терпкий, із нотками диму – такий запаморочливий.