Розділ 7

Вітер здіймався справді зимовий. Злий, поривчастий, нестримний, безжальний і жорстокий, мов юний крижаний дракон, що щойно став на крило. Дрібна мжичка замерзала і жалила крижаними голками, вкриваючи землю тонким, мов скло, шаром льоду.

Терпіти не можу цей регіон. Ненавиджу всю Лотаринію разом, і Бренхор – зокрема. Тільки в цьому триклятому королівстві зранку ще світить сонце, до обіду ллє дощ, а ввечері вже сніг із морозом такий, що подих замерзає.

А у милому серцю Есхеті зараз саме сезон збору пізніх яблук… І я мала б, як майбутня наречена, пекти яблучний пиріг своєму обранцеві. Я навіть спробувала собі уявити, як підношу традиційну випічку Леслі. Але чомусь саме він уявлятися відмовлявся. Натомість дуже добре і детально в ідеальну картину майбутнього щастя вписався Еррай Торн. Так добре, що аж серце з ритму збилося. Навіть запал у його очах, здавалося, побачила наживо.

Клята прив’язка. Клята академія. Клята Вікторія… І треба ж було Торі знову увірватися у моє життя і перевернути його з ніг на голову!

Черговий порив вітру, мов доказ, кинув мені в обличчя пригорщу снігу, і я, не втримавшись, тихо, але дуже щиро, від душі, так би мовити, вилаялася. І одразу ж роззирнулася – чи не почув хто. На щастя, мій порив залишився ніким не поміченим. Розумні студенти на вулицю сьогодні потикатися не поспішали.

А нерозумні… А нерозумні якраз і швендяли територією. Поодинокі, нечисленні, але якісь відчайдушні і з печаттю приреченої рішучості на обличчі. І байдужі до оточення. Ну, от і я серед них. Дуже сподіваюся, що сестра здобула вірну схему академії і мені не дарма довелося промерзнути і промокнути, аби відшукати вказану потенційну дірку в огорожі.

І все ж у високий комір я ховалася більше від вітру, аніж щоб залишатися невпізнаною. Та все одно голова гуділа від недосипу і напруженого дня. Слава всім драконячим богам, після пари у леді Видчої нічого надзвичайного більше не сталося. Але все одно на душі було, м’яко кажучи, неспокійно. Прикро зізнаватися, але, схоже, я втратила хист. Та й навички мої вже не настільки добрі, як раніше.

Це ж треба – за неповну добу я фактично прокололася чотири рази. І якщо поки що й без наслідків, то на душі все одно паскудно. А відчуття абсолютного провалу зависло над головою, немов гільйотина. Не варто… ох, не варто було у все це вплутуватися.

З цими думками я минула майданчик для тренувань, поворот до драконятників і навіть парк. В тиші, сповненій хіба завиванням зимового вітру, особливо різко прозвучало гукання з боку академічного навчального цвинтаря. Навіть вгадувати не бажаю, кому саме вдалося видати такі пронизливі голодні звуки. Тим паче – зустрічатися з цим місцевим мешканцем. І я мимоволі прискорила крок, перебігаючи парк.

Доріжка пірнула під арку, заплетену пожухлим в’юнком. І я, не очікуючи, що підступна ожеледиця знайшла дорогу і сюди, послизнулася. 

– А бодай би їх усіх первородний дракон проковтнув, пережував і… 

– Краще не закінчуй, – із доброю насмішкою в голосі несподівано порадив Роберт з-за муру. Голос його звучав приглушено і досить віддалено, але я не могла його не впізнати. – У мене надто жвава уява.

І я ще його не побачила, не зазирнула в такі мудрі очі, не обійняла, але вже відчула, як із серця впав величезний камінь. Аж дихати стало вільніше, легше. Хай що мені намагалися втовкмачити у Вежах Шайхарату, скільки б не намагалися довести, що ми – це все, що нам потрібно, але… Мала рацію матінка Рао: дівчинці завжди потрібен батько. Маленькій, юній чи дорослій… Рідний він по крові чи ні… Але саме його любові і турботи вона потребує найбільше. Завжди.

І я не виняток. Хоч навряд колись наважуся зізнатися, як багато старий вояка Роберт значить для мене. Дивина. Навіть не підозрювала, як тяжко мені буде без мого вірного друга. Навіть ті кілька днів розлуки гнітили мене. Швидко стерла одиноку сльозу, що таки зірвалася з вій, і рушила далі вже скоріше на голос, аніж за мапою.

Старий обшарпаний мур здавався таким убогим і крихким, що випадковому перехожому могло б здатися, ніби варто добряче вдарити по ньому – і до ніг осиплеться купа каміння. З широких, завтовшки в палець, тріщин плівся плющ, вкритий, як і все довкола, кригою, мов панциром.

Втім, я все ж була достатньо сильним магом, аби відчувати щити, накладені на цей «убогий» камінь. І мала достатньо досвіду, аби пам’ятати: все найнебезпечніше в цьому світі має найбезневинніший вигляд. Тож, вкотре розгорнувши мапу, впевнилася, що опинилася саме в потрібному місці, і одразу ж засунула її у внутрішню кишеню пальта. І лише потім накреслила символ-ключ, вливаючи в нього по краплині магію, як і було написано в інструкції.

М’яке блакитно-сріблясте сяйво на мить блиснуло так, що я рефлекторно відступила в тінь арки і приготувалася дати драпака, якщо хтось таки помітить мої маніпуляції. Втім, хвилювалася я даремно. Навіть найнавіженішим студіозам вистачало клепок не сновигати в цій закинутій і досить занедбаній частині академічного парку.

Тим часом кладка в місці, де я нещодавно вписала ключ, спалахнула особливо яскраво і осипалася, відкриваючи невеликий вузький прохід. Обережно наблизилась. Лише на крок. І все ж зупинилась, не наважившись скористатись неочікуваним виходом.

– Вийдеш? – за мить поцікавився Роб, помітивши мою нетипову нерішучість.

Я кинула обережний погляд на шлях до свободи, на мить завагавшись. Важко зітхнула і спершись плечем на стіну промовила: