6.2

До кінця цієї пари я досиділа мовчки і з кам'яним обличчям. Дуже старалася не звертати жодної уваги на студіозів, які раз у раз кидали погляди на мою скромну персону. Хоча… персона моя, схоже, у принципі бути скромною не вміла. Це талант… чи, може, якесь прокляття – постійно привертати до себе недоречну увагу.

Якось ще з часів навчання у вежі Шайрахата все пішло… не так, як мало б. Надто ми виділялися з Торі. Надто допитливими були. Хоч наставниці завжди заохочували цю рису в ученицях, але й там ми примудрялися відшукати ті незручні запитання, на які ніхто не хотів відповідати. Наприклад, чому закриті нижні рівні бібліотеки? Або ж чому всім, кому не пощастило побачити золоті таблички з передбаченнями, ледь не силоміць вливали зілля забуття?

І все ж зараз мене не тривожили ті передбачення. Саме цієї миті мені було вкрай цікаво: за які такі гріхи чи, може, заслуги найсильніших Видчих вирішили позбутися? Адже позбувалися ж! І досі позбуваються. Сумніваюся, що причиною є страх перед їхніми здібностями і тим, що вони візьмуться застосовувати їх до людей чи магів. Це ж усе швидкоплинне. У нас тільки з ящерами сталий зв'язок може сформуватися. Та й то не завжди.

А знищують таких, як я, все одно. Без жалю і роздумів. І я тому підтвердження. Диво, що нам взагалі вдалося втекти. І все ж, якщо так, навіщо так перекручувати історію? Що такого могли накоїти Видчі? Що саме вони знали?

Про це я думала до кінця пари, проте старанно занотовувала всі настанови для роботи з ящерами як для Видчих, так і для бойових магів. Другим інструкції були зовсім не зайвими, враховуючи, що довелося пережити нещасному дрекку, якого я зустріла напередодні. Але все це ледь чіплялося за мою свідомість. Адже я все ще намагалася пригадати геть усе з історії континенту від початку війни до Феннейської катастрофи, яка й стала тією кривавою крапкою в цьому трагічному періоді смерті і попелу.

І навіть коли над будівлею академії прогудів ріг, імітуючи шлюбне ревіння василіска, мої думки були далекими від навчального процесу.

– Студентко Ваельська, – покликала мене леді Видча.

І я, стримавши внутрішнє тремтіння, глянула на неї, кинувши в сумку зошит і покусаний мною ж олівець. Дурна звичка, якої не вдавалося позбутися навіть із віком. Але леді було не до мого канцелярського приладдя. Вона вивчала мене уважним поглядом величезних очей кольору гіркого шоколаду. Проте на її обличчі неможливо було прочитати жодної емоції.

Мені стало незатишно під цим поглядом. Якось надто гостро усвідомилося, що в аудиторії залишилися тільки ми. Але я силою волі придушила паніку, що невпинно підступала, пробираючись крижаними щупальцями по спині.

– Так, леді Видча, – повісивши сумку на плече, я розвернулася обличчям до професорки і приготувалася слухати.

Вона ще мить дивилася на мене мовчки. Але повільно, немов самій собі, кивнула.

– Я не знаю, звідки вам вдалося почерпнути такі небезпечні знання, – промовила вона тихо, проте швидко. І я мимоволі зробила кілька кроків униз до трибуни, щоб не проґавити жодного слова з її промови, призначеної тільки для мене. – Здогадуюся. І мені… це зовсім не подобається. Але судячи з того, що я встигла про вас дізнатися, – леді підняла аркуш паперу і струснула ним так, щоб я могла переконатися: досьє на вашу персону існує. – Ви сильна магиня. Ви чудово опановуєте емоції. Будь-яка інша на вашому місці кинулася б тікати і була б роздерта дрекком. Але ви зупинилися, встановили контакт і навіть підкорили ящера, не маючи на те належної підготовки.

– Ви так впевнено заперечуєте наявність підготовки, леді Видча, – з гіркотою кинула я, опустивши погляд.

– Впевнена, що якщо вона і була, то вельми поверхнева. Інакше ви б не втратили контроль над даром, – зі знанням справи промовила викладачка.

Але я лише гірко усміхнулася на це, чудово знаючи, що контроль втрачали і куди більш підготовлені. Проте леді здивувала мене знову.

– Ви досить розумні. Не заангажовані сучасною інтерпретацією історії і, гадаю, здатні зробити правильні висновки, міледі, – вона подолала відстань між нами так швидко, що я мимоволі відсахнулася. Але хто ж дозволить? Пальці з акуратними гострими нігтиками впилися в моє передпліччя з несподіваною для леді силою. І все ж моє шипіння не було удостоєне й краплі уваги.

Леді продовжила швидко й гарячково:

– Не розчаровуйте мене. Ви проведіть паралелі між тим, про що говорили ви, і законом про запечатування тих, хто втратив контроль над даром.

Я шумно втягнула носом повітря і… промовчала. Втім, від мене відповідей і не чекали.

– Скажу вам так, студентко. У цій академії для мене таємниць немає. І ваші, мушу визнати, мене інтригують, але аж ніяк не лякають. Як і попередження леді Маро.

Я ледь не застогнала при згадці про вампірку. І Видча дозволила мені якусь мить повпиватися жалем до себе. Але недовго.

– І все ж дух-охоронець академії пропустив вас без найменших перешкод, – продовжила леді Видча. – Тобто загрози для академії ви не становите. А я схильна довіряти цій свавільній, проте прадавній і досить мудрій сутності. У вас чудові показники. І для мене буде честю навчати вас. Але! Якщо ви і надалі будете настільки ж необачною… Боюся, все закінчиться кепсько. А мені б не хотілося втрачати у вашій особі чудову студентку.

Я все ще не наважувалася вставити й слова. Нахмурившись, дивилася на професорку, відверто не розуміючи, до чого вона веде. І мучитися від невідання вона мені не дозволила.