Розділ 6

– Жінок, як і дар Видчих, часто недооцінюють, – глибокий грудний голос розливався аудиторією, змушуючи дослухатися до кожного слова. До кожного звуку.

Леді Видча Азалія Ронґред – висока, струнка й неймовірно приваблива жінка – повільно, я б навіть сказала, велично походжала аудиторією, зиркаючи то на притихлих першокурсників, то у вікно. У її темному волоссі, зібраному в сувору високу зачіску, сріблилася сивина. Але на обличчі – жодного натяку на перші зморшки. І тому визначити вік тієї, хто викликав у мене виключно захват і обожнювання, було фактично неможливо.

– І все ж… – зухвало і зверхньо почав хтось із однокурсників, здається, з потоку бойовиків. І тієї ж миті погляд леді Ронґред вп’явся в нього.

Цей погляд був настільки важким, що хлопець, який до того нахабно всміхався, напружився, сів рівніше й опустив очі. Ось він – погляд справжньої Видчої. Погляд, від якого мороз іде поза шкірою. Від якого всі слова застрягають у горлі. І стає по-справжньому страшно від усвідомлення: крапля магії – і твій розум більше тобі не належить.

І нехай у всіх королівствах уже дуже давно заборонено застосовувати магію Видчих до повноправних мислячих громадян, а способів захисту від ментальної магії більше, ніж протидраконячої зброї, але цей ірраціональний страх залишився нам ще з часів воєн із драконами. Він в'ївся під шкіру і, здається, передавався з кров'ю, як і всі базові страхи.

– Відрекомендуйтеся, – різко, холодно, владно наказала леді Ронґред.

– Олександр Берійськи, – підвівся на ноги бойовик, усе ще розглядаючи візерунок стільниці перед собою. І підтвердив мої здогадки, додавши: – Перший курс бойового факультету.

– Невже, лорде Берійськи, ваше домашнє виховання настільки жахливе, що ви дозволяєте собі подібну поведінку стосовно викладача? Тим паче… леді?! – не переймаючись присутністю в аудиторії трьох десятків студентів із різних факультетів, взялася вона вичитувати хлопця.

При цьому говорила так само чітко й холодно, без краплі жалю, без тіні співчуття... Хлопець здригався, наче його по обличчю шмагав крижаний вітер. Ми ж усі дивилися на нього і… співчували. Справді співчували, хоч і розуміли, що напросився сам.

А все одно було його шкода. З іншого боку, якби викладачка подарувала таке, невідомо, як би надалі до неї ставилися студенти. Підозрюю, що за подібною холодною люттю стоїть досвід. Не найприємніший, гадаю.

– Я щиро перепрошую за свою поведінку і зобов'язуюся надалі не дозволяти собі нічого подібного, – скинув голову хлопець. Скинув різко, гордо. Певно, згадавши про свою кров, спадок і титул. А титул був. Звертання «лорд» ніяк інакше витлумачити не вийшло б при всьому бажанні.

Леді Видча кивнула – чи то приймаючи його вибачення, чи то задовольнившись результатом прилюдної прочуханки.

– Отже, що вас змусило засумніватися в моїх словах, лорде Берійськи? – не зводячи з бойовика важкого погляду сірих, як осіннє небо, очей, швидше дозволила говорити, ніж поцікавилася викладачка із предмета «Магія Видчих».

Берійськи поморщився, метнувши погляд у вікно, наче хотів опинитися якомога далі від цієї аудиторії. Навіть попри те, що погода зіпсувалася і у вікно монотонно й огидно стукав то рясний дощ, то пухнастий сніг. Останній розплющувався на склі й усе одно стікав прозорими краплями донизу.

Усе одно цей вид магії бойовикам був недоступний. Стихії або ж некромагія – це їхня парафія. А ментальні здібності все ж більше жіноча сфера. Що цікаво, про це я замислилася тільки сьогодні, на лекції леді Ронґред, яку вона почала зі слів: «Магія Видчих – виключно жіноча за своєю природою!»

– Лорде Берійськи, – навмисне виділяючи інтонацією титул, наче насміхаючись із хлопця, протягнула Видча. – Мені здалося, що вам є що сказати і ви достатньо сміливі, аби озвучити свої висновки. Не хотілося б помилитися. Бо в такому разі я змушена буду запідозрити вас або в дурості, або… в боягузтві!

Після цих слів здригнулися всі. Не тільки лорд із першого курсу бойового факультету. Тому що подібні слова були образою. Прямою і нічим неприхованою. І весь потік затамував подих, дивлячись, як біліє від люті лорд. А я думала – навіщо? Навіщо вона так відкрито його провокує? Навіщо відверто доводить його і знущається?

– Можливо, ви переоцінюєте свої можливості, професорко, – процідив хлопець. – Як не крути, а Видчі – пасивний дар. І навіть захоплення свідомості не так просто здійснити. Особливо якщо в людини сильна родова аура, захист, артефакти…

І леді Видча розсміялася. Відверто й уїдливо. У неї був гарний сміх, грудний, низький. Але ми, своєю чергою, не дозволили собі навіть усмішки.

– Присядьте, шановний, – різко обірвавши свій сміх, скомандувала Видча. – На вас два захисти давніх родів: батька, що природно, і глави роду вашої нареченої. Певно, остерігаються, що якась Видча таки зуміє задурити вам голову і потягнути до вівтаря. Я бачу їх так само чітко, як і три артефакти, що мали б блокувати будь-яке втручання. Так ось, за час нашої з вами милої розмови, поки ви, оскаженівши, послабили контроль над власними емоціями, мені вдалося обійти всі ці примітивні захисти і зламати вашу ауру.

– Неможливо... – видихнув приголомшено й розгублено хлопець.

– Невже? – усміхнулася Видча, продемонструвавши ідеальний білосніжний вишкір. І різко наказала: – Станцюй для мене ссарку.