5.5

Вікторія

Торі не любила столицю, так само, як і осінь загалом. Але найбільше вона не любила столичні брудні околиці в осінню негоду.

Вони з’являлися на шляху несподівано. Немов переступаєш якусь непомітну для ока межу. І вмить позаду залишаються прибрані столичні вулички. Мʼяке освітлення вуличних магічних ліхтарів. Аромати шоколаду, здоби. Блиск коштовностей, запахи парфумів леді, міс та місіс, що поспішають на вечірні відвідини театрів, ресторацій і прийомів.

Околиці зустрічають тебе хриплим кашлем безхатька в підворітті, надривним криком голодного кота і млявим гавкотом пса. Тонкі незачаровані вікна не приховують пʼяної лайки чоловіка, що повернувся додому і взявся вчити послуху дружину. І криків хворого малюка, над яким побивається зневірена мати.

Околиці ніколи не радіють чужинцям. Вони щедро стелять під ноги повні липкої багнюки калюжі. Можуть плеснути помиями з вікна просто на голову.

Тут з-поза будь-якого рогу слід чекати небезпеки. І ніколи не знаєш, звідки зʼявиться давно немитий, просякнутий смородом перегару і крові любитель легкої наживи.

Торі не боялася околиць Бренхора. Вона ними гидувала.

Втім, коли й хто цікавився бодай колись її думкою?

Намагаючись не ступати в калюжі, що було ще тим випробуванням навіть з її спритністю і вміннями, Торі намагалася згадати, коли саме її життя перестало належати їй. І… висновки напрошувалися невтішні – від народження.

Від самісінького народження і вона, і Лорана були лише зброєю, засобом досягнення мети.

Гірко?

Могло би бути, якби Торі не розпрощалася з усіма своїми ілюзіями дуже давно. Вона розтоптала і поховала їх так само безжально, як і свої мрії. На мрії вона також права не мала.

Зараз, повертаючись думками у минуле, шейхана, яка вже повністю втратила надію стати шайхенкою і увійти в Орден повноправною сестрою, намагалася згадати, чого вона насправді хотіла? Схвалення матері? Її любові?

Губи дівчини, яка з легкістю могла відібрати життя більш ніж ста способами – як магічними, так і фізичними, – вигнулися в гіркій усмішці. І насміхалася вона з себе.

Наївно було чекати бодай якихось теплих почуттів від тієї, що бачила в доньках лише нагадування про свій біль, безсилля і приниження.

Певно, в той день, коли остаточно зрозуміла, що крім Лорани у неї нікого насправді і немає, Вікторія вперше відчула, як з душі звалився неймовірний тягар. І саме тоді вона поклялася, попри все, оберігати сестру і ніколи не залишати саму. Навіть коли власна матір винесла Лорані вирок…

Торі спритно перестрибнула купу сміття, з-під якої врозтіч з писком порснули щури, і тихо вилаялася крізь зуби, таки ступивши в багнюку. На щастя, на взутті вона ніколи не ощадила. Високі чоботи зі шкіри болотних василісків витримували значно серйозніші випробування, ніж звичайна багнюка. Але… Бридко було все одно.

Шумно видихнула, втомлено глянувши в чорне небо з розсипом яскравих зірок. Що цікаво, ти ніколи не побачиш зірок з дорогих районів, що дихають розкішшю і безпекою. І їх так легко побачити тут, де зорі здаються такими великими і яскравими, немов дивишся на них з дна найглибшої ями. Втім, певною мірою так воно і було.

І якби не Лорі… Вікторія б ні за які винагороди світу сюди не потикнулася.

Але заради Лорани вона готова була буквально на все. Навіть якщо сестра її за це зненавидить.

Вже якось зненавиділа. В той день, коли Вікторія, дізнавшись, наскільки сумнівні моральні якості має наречений сестри, зробила все, аби запобігти її шлюбу. Навіть заміж за нього вийшла сама, чудово розуміючи, що лише так зможе відрізати шлях до вівтаря сестрі.

Дівчина потерла ажурну в'язь шлюбного татуювання на запʼястку і скривилася. Скільки там ще ходити з цим кошмаром? Рік? Півтора? Все ж треба було не вагатися, а просто прирізати падлюку.

Але Лора дізналася б. І смерті того, за кого так рішуче зібралася заміж, не пробачила б навіть сестрі. А шлюб… Шлюб вона якось пробачить. Тим паче, що вже давно змирилася з неминучим. Все одно вона його не кохала. Хоч і думала інакше.

І, може, тепер все забудеться. І буде, як колись. В ті щасливі дні, коли вони подорожували з мандрівним цирком…

Вікторія знову усміхнулася холодним мерехтливим зорям.

Під ранок буде заморозок. Вже підбирається, щипаючи за обличчя.

І дівчина, пересмикнувши плечима, рішуче рушила далі вулицею.

Заклад, до якого вона прямувала, було видно і чутно здалеку.

Чи не єдине місце, де кожне вікно світилось, мов маяк для заблукалого мандрівника. Весела музика і жіночий награний сміх будинку розваг спліталися з чоловічою лайкою і пʼяними піснями з дешевих трактирів вздовж промислового порту. Але саме до будинку, від якого на півсотні кроків смерділо дешевим жіночим парфумом і не менш дешевим пійлом, шейхана і поспішила.

Минула парадний вхід, який прикривав могутньою статтю охоронець, тримаючи на ланцюгу чорного вгодованого дракера*** бійцівської породи. Причому паща ящера стягнута пасками не була, як вимагав того закон. І з ніздрів безкрилого, але через те не беззахисного, родича драконів виривався густий дим з дрібними іскрами.