5.4

Втім, побивалась я недовго. Щоправда, незвична здогадливість і навіть обізнаність молодого чоловіка дещо вибили мене з рівноваги. Чи, може, річ у тім, яким тоном він протягнув те “шайхенка”? Надто… самовдоволено та багатообіцяльно, чи що?

Як нас тільки не називали в народі. Піщані змії. Отруйні тіні. Посланниці смерті… і ще по-всякому. Але все це промовляли пошепки, зі страхом і повагою в голосі. А тут ніякого пієтету. І це злило і… спантеличувало.

Втім, думала я про це недовго.

Щиро кажучи, поринати в душевні метання і страждання, в принципі, для мене недозволена розкіш. Життя склалося так, що в будь-якій ситуації нам з Торі доводилось або бити, або втікати. І, варто зауважити, ця формула виживання збоїв ще не давала. І оскільки зараз маневреність моя була дещо обмежена, я вирішила – бити.

– М-м-м! – дозволивши собі зверхню, дещо хижу усмішку, муркнула я. – Чому мені здається, що ти радий зустріти представницю найнебезпечнішого ордену континенту? Маєш на мене далекоглядні плани?

Так, леді Ваельська точно так би не поводилася, але будьмо відверті – легенда моя не просто тріснула, а розлетілась на друзки ледь не одразу, як я увійшла у ворота цього надзвичайного, бодай його дракон зжере, навчального закладу.

– Чом би й ні? – абсолютно не засоромився врятований мною… тип. – Мати під рукою шайхенку… У повному своєму розпорядженні, – і це прозвучало так багатозначно, що в мене в роті пересохло і я ледь стрималась, аби не облизати вмить спраглі губи. – Хто б від такого відмовився, будучи при здоровому глузді?

Наприклад, я.

Я б з превеликою радістю послала до бісової матері одну шайхенку… Тобто шейхану, котра мене у все це втягнула.

Хоча, було б нечесно заперечувати, що в такій позі, тобто на спині і під… Ерраєм, я опинилась не без власних помилок. Що ж, сама наробила, сама і розгрібатиму.

Важко зітхнула, подивившись прямо в чорні, мов вир, очі, у яких легко було потонути, і все ж іронічно усміхнулась одним куточком губ, згрібаючи докупи всі залишки власного самовладання.

– Це ти вже починаєш дякувати за порятунок свого безцінного життя?

Я це промовила повільно, тихо, трохи хрипко. А кляте серце заходилось в шаленому ритмі, ледь наші погляди зустрілись і зчепились, здавалось, намертво. І по тілу розтікалось тремтяче тепло.

– Ще ні, – не надто розгубився Еррай, також маючи певні проблеми з диханням, серцебиттям та голосом. І, ніде правди діти, мені це подобалось. – Маю ж я для початку впевнитись, кому саме висловлювати цю подяку. І за що.

– Знаєш, – якимось дивним чином мені вдалося вивернутись і піднятись так, що тепер я ледь не торкалася його губ своїми. І цієї миті дихати перестали ми обоє. В голові спалахами з’являлися картинки, де його губи накривають мої, і цілують, вириваючи мимоволі рвані зітхання. І це було схоже на божевілля. Але я все одно змусила себе закінчити почату фразу. – Забудьмо. Я про твій борг ціною в життя, а ти про свої недоречні, навіть не побоюсь цього слова – безглузді, здогадки?

І поки Еррай намагався усвідомити сказане, не відриваючи погляду тепер уже від моїх губ, я все ж примудрилася крутнутись і вислизнути з-під нього, ривком піднявшись на ноги.

Похитнулась, але встояла, приготувавшись дати відсіч, якщо декому спаде на думку мене зупинити. Втім, зупиняти якраз мене ніхто й не намагався. Що дряпнуло десь глибоко в душі легким розчаруванням. Абсолютно не властиві мені почуття.

Ні, з цією прив’язкою однозначно щось треба робити. Для початку, хоч як це дратує, написати Вікторії. Можливо, вона підтримує зв’язки з Орденом і зможе попросити поради. Хоч мені ажніяк не хотілося розповідати їй, для чого мені ця інформація…

– Ми зрозуміли один одного? – запитала я, намагаючись дивитись куди завгодно, тільки не на Еррая.

Він промовчав, спостерігаючи за мною. І все б нічого, але я надто багато бачила в цьому житті, аби дозволити собі обманювати себе й вірити, що він погодиться на якісь там умови. Не той характер. Не те виховання. Не…

Не варто мені було з ним зв’язуватися. Ох, не варто.

Але про це я буду думати після того, як розберуся з наслідками триклятого ритуалу і в скронях не колотитиметься нестерпне бажання накинутися на нього і…

О, первородний дракон! Ну, за що мені це все?

Питання, звісно, було риторичним і відповіді, може, й потребувало, але навряд чи я б її знайшла. Тож мені залишалося тільки зобразити на обличчі максимально незворушний вираз, підхопити свою сорочку, котра знайшлася ледь не під диванчиком, і гордовито… втекти з поля бою.

Я обдумаю ситуацію спокійно. Обовʼязково придумаю, що робити, і дам відсіч. Обовʼязково дам.

А поки…

Я щільно зачинила за собою двері, сперлася на них спиною і шумно, трохи судомно перевела подих, відчуваючи, як тремтять від перевтоми руки і ноги.

Що ж. Я можу брехати Ерраю, я можу навіть спробувати збрехати собі, але це тремтіння, спазм, який перехопив горло, і нестримне бажання просто розплакатися…

Я злякалася. За нього. За себе. Того, що могло статися. І наслідків своїх дій.

І серце до болю стискалося в грудях так, що ледь ставало сили вдихнути…