5.3

“Чоловіки керуються двома інстинктами – виживання і розмноженням” – якось поділилася зі мною життєвою мудрістю дресирувальниця ящерів Таккая Рао.

Жінка ця вже була в тому віці, коли могла собі дозволити ділитися своїми думками та досвідом, абсолютно не обмежуючись якимись дурнуватими правилами пристойності.

Ваги її словам, як на мене, додавало завжди трохи примружене ліве око. Тоді мені здавалося, що то знак того, що вона знає про співрозмовника куди більше, ніж показує. Згодом спало на думку куди логічніше і приземленіше пояснення – люлька, котру вона тримала незмінно в лівому кутку губ. Тож око примружувалося скоріше від ароматного диму вишневого тютюну.

Скільки мені тоді було? Пʼятнадцять? Шістнадцять? Ніби ціле життя минуло.

Таккая любила говорити багато, але загадками. Часом пророкувала. Хоч мені сказала тільки: “Від своєї долі не втечеш, Лорана. Але в твоєму випадку все залежить від твого ж вибору.”

Мутне передбачення, котрому я ще тоді не приділила уваги. Попри те, що спиною відчувала, як стрімко сиплеться пісок в годиннику, що відміряв час нашої з Торі свободи. А по нашому сліду йшло наше ж минуле.

Тож не дивно, що така потрібна і важлива інформація дещо загубилася в моїй перевантаженій подіями памʼяті.

І все ж… Чудова мудра жінка – пані Рао. І час був чудовий. Дороги, нові міста, люди. Маленькі неспокійні драгонетти і аристократично зверхні фейдраги**, котрими я з легкістю допомагала керувати Таккаї. Пісні біля вогнища. Діти, що носяться босоніж між нав'ючених важких драккаїв***.

І свобода. Така пʼянка, до запаморочення… Цілих два місяці свободи і щастя, що виділила нам з Вікторією доля.

Напад ностальгії довелося придушувати титанічним вольовим зусиллям. Вдалося. Хоч, зізнатися, я з куди більшим задоволенням страждала приступами меланхолії через ностальгію, аніж зʼясовувала стосунки з щойно врятованим представником королівської сімʼї.

На превеликий жаль, доля права вибору мені вже не лишила. 

Я зітхнула і повернула голову так, аби бачили обличчя того, хто зараз так безпринципно посягав на мої тили. І буквально потрапила в чорний вир його очей. 

По спині забігали сполохані мурашки. І, не придумавши нічого кращого, рушили туди, де було тепло і неспокійно – до нахабно окупованої частини мого тіла.

Ні, я абсолютно точно збиралася обуритися. Не випадаючи з образу леді Ваельської, влаштувати істерику. Можливо, навіть звинуватити Еррая в домаганнях. 

 Але от лежу я на його грудях. Відчуваю оголеним животом, як дедалі швидше б’ється його серце. І мовчу.

Відчуваю його погляд на своїх губах – легким поколюванням іскорок. І не можу видушити з себе ані слова.

Все ж таки жахлива з мене вийшла леді Ваельська, попри весь мій чималий досвід удавання та прикидання кимось, ким я не є. І це дуже-дуже погано.

І стало ще гірше. Адже поки я роздумувала над стратегією подальшої поведінки, долоні повільно, але якось ну дуже чуттєво рушили вгору до талії… і вище…

“Е! Куди? Ми тут!” – занепокоїлися мурашки, кинувшись наздоганяти сильні, незвично ніжні пальці, що, покинувши нещодавно без бою взяту територію, пішли на приступ нової.

І завзято так пішли, впевнено. Зупинились тільки діставшись краю мережива верхньої частини моєї спідньої білизни. На мить затримались, але одразу ж взялись бездумно виписувати на шкірі якісь вензелі, викликавши повальну втрату свідомості у надто чутливих мурашок.

І все це дивлячись мені прямо в очі.

Страшенно закортіло пити. Бажано холодного. Можна навіть з льодом.

Клята привʼязка!

– А давай не сьогодні, а? – невпопад ляпнула я. – Після того, що між нами було, в мене вже ні на що сил немає.

Усвідомила, як то все прозвучало і… почервоніла. Пробач мені, древній величний рід Ваельських. Щойно я заплямувала твою репутацію остаточно. Треба “батечку” якусь компенсацію до свят відправити. А то ще надумає відректись від такої непутящої “доньки”.

– Так… Схоже, ти вже цілком при тямі, почуваєшся загалом живим. Тож час би мені вже й в… – хотіла сказати “в ліжко”, але передумала. – Спати мені час, загалом. Пари завтра… перший день… 

І спробувала відліпитись від Еррая. Але обійми стали міцніші, і мої потуги не мали жодного результату. Але здаватись я не збиралась. Злісно зашипіла. І…

Ривок… Світ перевернувся, і от я вже лежу на спині, Еррай нависає наді мною, притиснувши своїм якимось надто твердим тілом, з подивом розуміючи, що під моєю головою якось опинилась його рука. Дбайливо. Але не заспокійливо, ані разу. 

Серце заколотилось десь біля самого горла. І дихати стало вкрай важко. Хотілось би гордо запевнити, що через те, що мене буквально душив цей… нещодавно помираючий. Але я звикла дивитись правді в обличчя. Мене якось також накрило інстинктом. Тим, що “виживання”, звісно. 

– Що ти?.. – хотіла обуритись я, але вийшов якийсь хрипкий шепіт. 

І я обірвала себе, ледь Еррай повільно, але з невідворотністю пущеного з гори валуна, почав схилятись до моїх губ. 

“Зараз поцілує!” – злякалась я.