Розділ 5

Я прокинулася мов від поштовху. І за мить вже зіскочила з ліжка. 

Серце било тривожним набатом у грудях. Аж до зірваного подиху, до запаморочення. Ватні ноги грозилися підкоситися. А руки, мов вкрилися кригою. 

Страх. Всепоглинаючий страх, що зміївся по спині, вгризався в плоть і холодив кров. 

Це вже зі мною було. Я пам’ятаю і ці відчуття, і… що їм передувало. 

Вдих-видих. Вдих… Ривок, мов у спробі вирватися з цупкої павутини, що сплутала по руках і ногах. 

З власної кімнати я буквально вивалилася. І застигла, тримаючись за одвірок неслухняними руками. 

Світло від настінних світильників було теплим, затишним. Пахло кавою, медом і яблуками. І все здавалося б таким спокійним, домашнім, затишним. Якби не чоловіче тіло, що лежало просто посеред нашої вітальні обличчям вниз. 

Хотілося б сказати, що незнайоме… Але мені не треба було бачити обличчя, аби зрозуміти, хто саме тут вирішив повалятися. 

– Еррай, – хотіла крикнути, але вийшов жалібний шепіт. 

Прочистила горло. Й сама не помітила, як у кілька кроків опинилася біля хлопця, опускаючись на коліна. 

У роті пересохло, серце стиснулося до сліз, поки я судомно шукала жилку на шиї і молилася. Молилася всім богам, аби він тут не відійшов до праотців. Не те щоб я сильно за нього переживала, але якщо є ймовірність, що в ньому тече королівська кров – мені каюк. Бо поки винних може й шукатимуть, може навіть і знайдуть. Але спочатку призначать, аби заспокоїти монарший гнів. І хто першим на очі потрапить? Правильно, одна придуркувата довірлива дівка, котру життя так нічому і не навчило. 

Слабкі поштовхи під пальцями. Нерівномірні. Рвані. Але в мене з горла вирвалося полегшене зітхання, більше схоже на схлипування. 

Живий. 

Так, Лорана, не реви. Ревіти будеш потім. 

Треба б покликати когось на допомогу. Але щось підказувало, що поки шукатиму, поки кликатиму, допомагати буде вже нікому. 

Що ж. Така, мабуть, моя доля. 

На мить заплющила очі, опановуючи емоції й ретельно пригадуючи порядок дій. 

Для початку перевернути на спину, що вдалося мені не одразу. Тріснула шовкова чорна сорочка під пальцями. І добре, що тріснула. Надто слизька й незручна. Але думки мелькали різнокольоровими метеликами десь на задвірках свідомості. А пальці вже роздирали сорочку на його грудях. 

Ґудзики розлетілися вітальнею з тихим стукотом. 

Я тремтіла. Пальці – ні. Вони ніби самі виводили символи, здавалося б, уже давно забуті й поховані під настом болю й образ. Аж от, як знадобилося – пробилися, мов молодий пагін навесні.

Останні штрихи. Золотавий спалах. І я завмерла, стиснувши руки в кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні до болю. 

Прокляття чорної крові.

І я мала рацію, поки я кликала б на допомогу… В принципі, якби тут цілителі під дверима стирчали, то й це не надто допомогло б. Ніхто в цій академії його не врятує. По суті, його не врятував би ніхто. І прокляття навряд запідозрили б. Почорнілі губи, нігті, вени на шиї – все це вказує на отруєння рварником, який легко сплутати з драконячою ягодою. А прокляття з мерця, якби хто й подумав зчитати, то вже було б пізно.

– Отже, любчику, вмирати тобі ніяк не можна, – зітхнула я, розстібаючи першого ґудзика на власній сорочці і розуміючи, що доведеться все ж діяти самій.

Вихід був. Не надто приємний для мене, але коли вибору немає, варіантами не перебирають.

Колись мені вже доводилося це робити. І згадка прокотилася морозом поза шкірою.

Не думати. Не згадувати. Не сумніватися!

Моя сорочка відлетіла кудись убік.

Вдих-видих.

Ритуал хаташі вимагав максимальної близькості. Максимальної довіри, про котру й мови в цій ситуації не було. Але що робити?

Мене затрясло.

Досить. Геть сумніви.

І я ривком перемістилася на непритомного хлопця, вмостившись так… Древні дракони, тільки б ніхто й ніколи про це не дізнався.

Пам'ять зберігала все в найменших деталях. Як і те, що мені вже доводилося проводити цей ритуал. Тоді… не вдалося.

Я стиснула щелепи з такою силою, що заскрипіли зуби. Цього разу – вдасться.

І я рішуче схилилася над Ерраєм, буквально лягаючи на нього всім тілом. Шкіра до шкіри. Так, що відчувала, як б'ється його серце об мої груди. Вклала свої долоні в його, сплела наші пальці. І тільки тепер поглянула в його бліде обличчя з уже почорнілими губами.

І саме цієї миті він розплющив очі.

На мить мені стало справді страшно. Ніби дивишся в чорну вічно голодну безодню.

Горло перехопило. В роті стало сухо.

Але відступатися було вже пізно. Та й нікуди.

– Буде боляче, – прошепотіла я, схиляючись до його губ близько-близько, але не торкаючись.

Вдих. 

Глибокий, на межі легенів. До запаморочення. До нудоти.