4.4

Втім, про це можна подумати й потім. Тож я покірно кивнула, пройшла на виділену мені житлову площу і, навіть не чекаючи, поки Еррай проявить всю свою тактовність і залишить мене вже в спокої, зачинила двері.

Отже, що ми маємо.

Я вступила до академії. Принаймні до випробувального тесту. Це… добре.

Вампірка-цілителька, що вже саме собою було дико, визначила в мені не лише нестабільність дару, але й аномалії крові. Це однозначно погано.

Маро мене не видала. Це добре, але незрозуміла її мотивація.

Жити доведеться фактично під уважним поглядом відповідального старости моєї підгрупи. Це не дуже добре, адже обмежує мої можливості. Але не смертельно.

Сам відповідальний староста – явно не простий. Не надто добре. Особливо, якщо цей факт якимось чином фігурує в планах Вікторії.

Виходячи з вищеозначеного, найважливішим на сьогодні питанням визнано – що не так з моєю кровʼю? Від дверей кабінету цілительки і аж до цієї миті я не дозволяла собі про це думати. Але зараз…

По спині пройшовся холодок. Я навіть пересмикнула плечима, заплющила очі і ривком відклеїлась від дверей, на які невідомо коли й сперлась.

Зміряла свою нову кімнату повільними кроками, ніби звикаючи до неї і змушуючи кімнату звикнути до мене. Кинула сумку на тумбу біля дверей. Опустилась на стілець біля письмового столу.

Осінні сутінки змінила темрява ночі, розбавлена помаранчевим теплим, оманливо літнім світлом магічних ліхтарів. Але я не поспішала вмикати світло в кімнаті, задумливо розглядаючи дощові краплі на віконному склі, так схожі на іскри.

Дарма я в це влізла. Відчувала ж, що Торі використає мене. Але не прислухалась до голосу розуму, думала, що зможу переграти сестру. Дарма. Ми надто однакові.

Гаразд, для жалю і страждань час ще буде.

Порилась в шухлядках столу, швидко знайшла канцелярське приладдя. І безжально видравши аркуш з розлінованого зошита, взялась писати своїй дбайливій сестричці.

Послання було лаконічним, як і всі наші стосунки останніми роками. Коротко, по суті, тільки в справі.

Окреслити ситуацію, вималювати перспективи, накидати плани. 

І все ж наостанок не втрималася і висловила все, що думаю про неї, її недомовки, і щиро пообіцяла прибити її найжорстокішим та найболючішим способом, якщо вона, як я й підозрюю, збирається втягнути мене в придворні інтриги.

І лише виплеснувши всю злість, усе роздратування і… що приховувати… страх, я згорнула послання навпіл і піднесла до полумʼя запаленої свічки. 

Кімнату вмить наповнив аромат горілого паперу. Тонкою цівкою потягнувся вгору дим. Але кілька пасів вільною рукою, і дим не розсіюється, а збирається в щільну сіру кулю, що росте, але тримається купи. 

Це було складне закляття, що вимагало максимальної концентрації. Від незвички затремтіли пальці. Від напруги стиснулося щось в районі сонячного сплетіння. Але я звично абстрагувалася від неприємного відчуття. 

Не можна втратити ані крапельки диму. Бо невідомо, яку частину повідомлення він у собі несе. 

Важке закляття. Але надійне, дієве і конфіденційне. Таке не перехопиш. Таке не прочитає ніхто, крім того, кому воно адресоване. І таке – зникне одразу після прочитання. А ще воно, мов дим, просочиться крізь будь-яку найкращу охоронну систему. Навіть якщо це охоронка академії Райдерхор. 

І я не дозволила собі відволіктись на тихий стукіт у двері. 

– Ваельська, ти вечеряти йдеш? – тихо запитав Еррай. 

Я промовчала, дуже сподіваючись, що мій вимушений сусід вирішить, що я заснула і піде собі. 

Так і сталося. 

Аркуш догорів. 

Останній дим дотягнувся до кулі, і я різко стиснула розправлену долоню в кулак. 

От і все. Практично все. 

Я прошепотіла формулу закріплення і, змахнувши рукою, відправила вісника сестричці. Сподіваюся, їй стане фантазії і розуму розвʼязати мої маленькі проблеми. Адже в разі чого, ініціацію мені проходити недоцільно. 

Що більше – небезпечно. 

І лише коли кватирка зачинилася з глухим стукотом, я розслабилася, впустивши голову на складені на столі руки, та, неочікувано, вмить заснула.