4.3

Кімната... Ну, або, правильніше сказати, – кімнати Еррая Торна виявилися вражаючими. Такі собі, майже королівські покої.

Схоже, раніше вони були розраховані на двох, а то й більше студентів. Мені так, принаймні, здається.

Зізнаюсь, почувалася я не надто затишно – після всіх цих подій, відкриттів і несподіваних новин.

Жити поруч із чоловіком, який хоч і не лякав, але змушував насторожитися – задоволення, скажімо прямо, сумнівне.

Не знаю, що спонукало його прийняти настільки нетипове для нього рішення і які цілі він переслідує. Але дуже сподіваюся, що мені це не обернеться чимось неприємним у майбутньому.

Хоча… кого я обманюю? Обернеться. Як би я не намагалася приховати свої справжні наміри від інших.

Ну що ж, подумаю про це потім.

Я без особливого інтересу обвела поглядом вітальню – одну на нас двох.

Простора кімната з диваном, кількома кріслами, столиком і навіть невеликим сервантом та буфетом. Денне світло вже згасало, поступаючись місцем по-осінньому раннім сутінкам. Стриманий, суворий, безликий інтер’єр.

Мене це, втім, мало турбувало. Зізнаюся, я й сама віддавала перевагу практичним речам замість милих серцю дрібничок. Тож стриманість і навіть аскетичність мені скоріше імпонувала.

– Твоя кімната – ліворуч, – навіть не глянувши в мій бік, почав свою імпровізовану екскурсію Еррай. – Вітальня у нас спільна. Газети можеш брати, а от листи, адресовані мені…

– За кого ти мене маєш?! – вигукнула я з найщирішим обуренням, удаючи ніжну провінційну леді, звинувачену у смертельному гріху. – Читати чужі листи – вкрай непристойно!

– Ось як... – хмикнув Еррай, кинувши на мене короткий, оцінюючий погляд.

Я відповіла поглядом, повним образи – і, здається, він повірив.

Дуже добре. Бо насправді я мала цілком протилежні наміри.

Хай пробачать мене боги етикету й доброчесності, якщо такі взагалі існують, але дізнатись про цього неочікуваного сусіда мені потрібно було все. І навіть більше.

Бажано – до того, як я встигну вляпатись у чергову авантюру, несумісну з життям.

– Моя кімната, – нагадала я Торну, кивнувши на двері ліворуч.

Еррай ледь помітно усміхнувся – швидше своїм думкам, ніж мені – й коротко кивнув у зазначеному напрямку.

Невідомо, чи запрошуючи, чи наказуючи слідувати за ним.

Я вагалася лише мить. І, зрештою, рушила слідом за старостою.

– Кімната невелика, але загалом має все, що тобі потрібно… – між іншим, заговорив Еррай. – Чого не вистачає, візьмеш у кастеляна. Ну, або скажеш мені.

Я вдячно усміхнулася, але твердо вирішила, що у кого-кого, а у старости нічогісінько просити не буду.

Торн мій жест розтлумачив на власний розсуд.

– Ванна кімната, шафа для книг, стіл, ліжко, шафа для одягу та кілька тумб, – педантично перерахував він все, що відкривалося оку, потім вже перевів погляд на мене і уточнив: – Щось іще?

Та, загалом, для студентки академії тут і так з лишком. Цікаво, тут всі кімнати обставлені з таким же розмахом? Ні, річ не в кількості, а в якості предметів інтер’єру. Одна лише шафа для одягу, виготовлена з білого етрійського дерева, коштувала, як молодий дрек. А якщо врахувати вкладену в нього магію, котра пробігала золотавими іскрами по відполірованому дереву…

Але я лише велично кинула, описавши коло кімнатою і знову вислизнувши у вітальню.

Еррай не заважав мені знайомитися з новим житлом. Схоже, він вже вважав свій обов’язок виконаним, і тепер займався тим, що готував каву. Робив він це досить специфічно: діставав кружку з серванта і ставив її в буфет. Потім зачиняв дверцята, по них пробігали блакитні іскри, і за мить кімнату наповнив неймовірний аромат свіжозвареної кави.

– М-м-м! – все, що змогла протягнути одна провінційна леді, котра зранку ще й крихти в роті не мала.

Торн озирнувся на мене через плече і поставив другу кружку, віддавши попередню мені.

І я з неприховуваною насолодою зробила ковток.

– Неймовірний буфет у тебе.

– Тентрійська робота. Багато магії і посередня точність… Кава, чай, сік… ну, може ще кілька бутербродів. Решта його кулінарних шедеврів годиться тільки для того, щоб травити ворогів, – зізнався Торн, усміхнувшись.

Варто зізнатися, усмішка у нього неймовірна. Така, що кардинально змінює обличчя і змушує усміхнутися у відповідь. І на душі стає несподівано світліше. Що дещо мене спантеличило, і я поспішила зробити ще ковток кави.

– То які побажання щодо інтер'єру? – діставши свій кухоль, Еррай перетнув кімнату і опустився в крісло.

– Меблів однозначно достатньо, – зрештою промовила я. – Проте мені потрібно забрати свої речі. Я аж ніяк не сподівалася, що мій вступ буде настільки стрімким і несподіваним. Все ж розраховувала на іспити, якісь… випробування.

Вираз обличчя Еррая Торна став… непередавано-ошелешений.

– Мда… – протягнув він. – Тобто, я правильно розумію, що ти гадки не мала про правила відбору в Райдерхор?