4.2

І тільки коли ми відновили рух, я дозволила собі знову трохи відстати і задуматися. 

Над чим? Та взагалі-то над своїми ж власними словами. Бо відчувала, що не просто так вони в мене вирвалися. 

Я все-таки Видча. 

Не найкраща. Не найстабільніша. Але все ж якісь знання та можливості маю. Щось на рівні інстинктів. Коли навіть не до кінця розумієш, що відбувається, мозок вже аналізує, припускає, робить висновки і видає тобі готову версію. 

Тобто це я до чого? 

А до того, що просто так величністю я б Еррая не обізвала. Не властиво це мені. А отже… знову дар. 

Ні, величністю відповідальний за мене староста явно не був. Як-не-як, а монархів всіх семи королівств я все ж знала. Не всіх особисто. Але монетки з профілями правителів з усіх семи королівств подзенькували в моєму гаманці. 

Лотаринією правив уже підстаркуватий Едернор Пʼятий. Не найсправедливіший правитель, зі скаженими мухами в голові. Вік його вже перевалив за сьомий десяток. І спадкоємці вже втомилися чекати, коли напівбожевільного короля ріка вічності прикличе. 

Вже тільки за віком мій проводжатий власне в діючі монархи Лотаринії не годився. Міг би бути спадкоємцем, звісно. Одним зі спадкоємців. Але наскільки я знаю, всі нащадки династії проходили індивідуальне навчання з особистими викладачами. Традиція така. Ну, і вимога безпеки. 

Далі… 

Сакхером правила жінка. Сильна, владна і… загалом також не підходить. І наскільки мені відомо, синів у неї не було. 

Кхеор і Траен – два маленьких королівства на півночі. Там королі, як земля, що їх породила – холодні, суворі, високі і велетенські, мов камʼяні тролі. Хоча чому як? Подейкували, що не просто так королів півночі називали “синьою кровʼю”. Від тролів вони й успадкували її. 

Тут чисто зовнішністю не підходив староста. 

Лишалися королівства південніше і східніше Лотаринії – Есхет, Арангтар та Хангарг. Всі три королівства після недавніх війн обзавелися доволі молодими монархами. Нащадки їх, якщо і були, то ще зовсім дітьми. Тож… 

Тож гадки не маю, що за дідько мене за язика смикнув. І хто саме цей Еррай. Прямо ж не спитаєш!

Спадкоємець? Один з численних дітей якогось короля? Не зовсім законний син?

І тут у мене виникло зовсім інше, але дуже важливе питання. Тобто відповідь на нього для мене безмежно важлива…

В Торі знає, що в академії зараз знаходиться особа, явно з монаршою кров'ю в жилах.

Прокляття! Якщо ця дрібна зараза таки вирішила вдягатись в якісь ігри правителів… придушу. Придушу і ні на мить не змилостивлюсь.

І тут я похолола.

Бо поставила самій собі цілком закономірне запитання – чи не він є її основною ціллю?

По спині поповзли щупальця крижаного жаху.

Бо одна справа водити за носа дрібного графа, на бік котрого в разі чого не стане ніхто досить впливовий. І зовсім інша…

– Ваельська, тебе довго чекати? – збив мене з думки Еррай.

Я навіть кілька разів кліпнула, аби прийти до тями. Не одразу усвідомила, що він вже певний час стоїть біля відчинених дверей і спопеляє мене важким поглядом. І нічого не відповіла, прослизнувши повз “величність” в кабінет.

Приміщення виявилось доволі великим. Одразу біля дверей стояв стіл, загороджуючи прохід далі. Доволі простора кімната була заставлена високими, під саму стелю, стелажами, на поличках котрих знайшли своє місце теки. Десятки, сотні, може й тисяча тек. Від біленьких і новеньких, до вже майже коричневих і потріпаних часом, настільки древніх, що навіть захисна магія їх вже не може вберегти від руйнівної сили часу.

І серед всього цього нагромадження паперу, невисока, струнка і гнучка шатенка в не по сезону легкій шовковій сукні, мала тут вигляд протиприродній. Ніби квітка, що розпустилась і зацвіла посеред арктичної пустелі Кхеору.

Вона плавно, мов дика кішка, прослизнула до столу. Зиркнула на нас по черзі підведеними чорною фарбою зеленющими очима, усміхнулась і:

– Місць немає, Ер, – проспівала вона так ніжно, що я не одразу усвідомила, що мене щойно виставили. От так просто взяли і виставили. З усмішкою.

Проте не встигла я й рота розтулити, як домовлятися про мою подальшу долю взявся Еррай. І не те щоб я дуже звикла покладатися на чоловіків, але от дуже було цікаво, що саме він скаже. 

– Та невже, – схилившись до дівчини так, що ліктями буквально обперся об стіл, протягнув Ер. – Взагалі жодного на весь жіночий гуртожиток? 

– Пробач. Мені так шкода, – шкода їй точно не було. Як вона не старалася вдати всесвітній жаль, навіть зітхнула тяжко, але усмішка ні-ні, а проривалася. – Навіть горище заселили. Цього року стільки магічно обдарованих вступило… Сто років такого не памʼятаю. Навіть за часів істинних драконів горище порожнє лишалося. 

Ерр задумався, побарабанив пальцями по стільниці. А мені от страшно стало цікаво, як дівчина, котрій на вигляд ледь двадцять, може памʼятати часи істинних драконів. 

– Дух я, – ніби прочитавши мої думки, пояснила дівчина, оглянувшись на мене. – Елвіна.