Розділ 4

Кабінет я покидала невпевнено.

Ледве переставляла здерев'янілі ноги і страшенно хотіла опинитись якнайдалі від цієї воістину небезпечної академії.

Втім, навряд мені вдалося б так швидко випаруватись з-за цих стін.

– Чекаю на тебе завтра, мила, – проспівала до крайнощів щаслива від чогось вампірка.

Мені лише неймовірним зусиллям вдалося втриматись і не здригнутись, коли озирнулася і перехопила холодний погляд червоних очей. Навіть думати не хочу про те, що вона там напробувала в моїй крові. І тим більше, не жадаю ставати піддослідною ящіркою. Але все ж видавила з себе скупу штучну усмішку і кивнула:

– Як вам буде завгодно, леді Маро.

І тільки після цього розвернулася і різко зачинила двері цілительської.

В роті ще було гірко від зілля. Руки тремтіли від перенапруги.

Все всередині здригалося, від відчуття небезпеки. А уява настирливо малювала мені найстрашніші картини подальшого розвитку подій. Зрештою, накрутила себе так, що здавалося на мене от-от вистрибнуть чи то охоронці академії, чи то слідчі таємної канцелярії. Та навіть якщо на мене вимерлий дракон накинеться, я вже навіть не здивуюсь.

Тож зустрівшись поглядом з Ерраєм, що до цього читав щось з товстого зошита, я різко зупинилася, не одразу усвідомивши, що леді Маро таки обіцянки дотрималася.

– Чотири хвилини тридцять сім секунд, – хмикнув Еррай, глянув на мене уважно і поцікавився: – Ти як?

Розгублено і дезорієнтовано, як же ще?

– Чудово, – приклеївши до обличчя нейтральну усмішку, запевнила я.

І не дуже й збрехала, якщо вже покласти руку на серце. Зілля, що влила в мене ексцентрична цілителька, справно відновлювало мій і фізичний, і магічний стан. Проблеми були з психологічним. Але про це я нікому говорити не збиралася.

– От і прекрасно, – промовив Еррай. Причому міміка його залишалася абсолютно беземоційною. Настільки, що я не наважилася б й припустити, про що саме він думає. Втім, воно й на краще, якщо зауважити, яку репутацію я тепер матиму в Академії, з легкої руки леді Маро. – Тоді, будь така ласкава, не відставай. І так день пролетів даремно.

І рушив коридором. 

А я… я також рушила, відставши вмить на десяток кроків і не наважуючись попросити хлопця йти повільніше. І річ навіть не в тому, що я була магічно виснажена, валялась без свідомості і все таке… Річ у тім, що я давно відвикла від будь-яких фізичних навантажень. Розмірене спокійне життя юної незаміжньої міс зробило з мене… розніжену дівчинку. 

І від усвідомлення цієї неприємної істини я збилася з кроку. 

Адже були часи, коли ми з Торі могли ніч поспіль нестись лісом, у пошуках здобичі, підніматись на скелі, збираючи яйця хижих птахів, носитись дахами нічного міста… 

Згадка віддалась тупим болем у грудях. 

– Ти знущаєшся, Ваельська, – окликнув мене Еррай, зупинившись. 

І я тільки тепер усвідомила, що стою біля стіни. Що… значно відстала. І по суті незнайомий мені старшокурсник мусив стояти і чекати, поки я його наздожену. 

Тож я подавила важке зітхання, відмахнулася від тупого болю в грудях і рішуче підбігла до Еррая, завмерши в кроці від нього і дивлячись прямо в чорні очі, знизу вверх. Так, він виявився досить високим. Ну, або я… не дуже. 

– Я в няньки тобі не наймався, – тихо і різко говорив Еррай. – І в принципі, тут няньок немає взагалі. Специфіка навчального закладу не та. Тож забуваємо, що ми високородна леді, приймаємо за істину, що тепер ти студентка і жаліти тебе ніхто тут не буде. Робимо висновки і поводимося відповідно. 

Я спалахнула вмить, збираючись заперечити і повідомити, що жодних няньок не потребую. Але Еррай мені не дав і слова промовити: 

– Я – відповідальний староста. Ти в моїй підгрупі, але це не означає, що буду водити тебе за руку. Ти беззаперечно… я б сказав з напівслова… навіть напівжеста слухаєш мене і виконуєш все, що я наказую. Ясно? 

– Абсолютно, – протягнула я, і уїдливо додала: – ваша величносте. – і спіймала себе на думці, що це звертання йому дійсно пасує. Було щось таке в його поставі, погляді, жестах.

Еррай звернення не оцінив. Завмер, мов забув, що взагалі збирався сказати. Задумливо заміряв мене поглядом. Скривився, явно зробивши якісь свої висновки, але тему вирішив не розвивати.

– Коли я кажу не відставати, то потрудися скоріше перебирати ногами, Ваельська, – кинув він уже через плече. – Або одразу кажи, що погано почуваєшся. Ніхто тут не оцінить твоєї жертовної смерті.

Хто б сумнівався! І я ледь не вперше в житті відчула непереборне бажання викликати цього… на ритуальний бій. Ну, або хоч тріснути чимось його по голові. Навіть пальці самі собою стиснулись, ніби охопивши руківʼя короткого меча.

– Я чудово почуваюся, – з істинно королівською величчю піднявши голову, промовила я. – Все зрозуміла. Оцінила. Надалі буду повністю вас слухати, – і все ж не втрималася: – ваша величносте.