3.3

От і все. 

Погляд вампірки вмить став темнішим. Темний, як сама безодня, що погрожувала проковтнути одну самовпевнену ідіотку, котра чомусь вирішила, що може приховати щось у стінах академії Драконів. 

На що я сподівалася? Про що думала? 

Ні, план у мене все ж був. Вступити. Зібрати всі відомості про нестабільний дар і зникнути. Там вже воно якось би було. А з графами, герцогинями і власними таємницями хай Торі сама розбирається. 

Але аж ніяк у цьому плані не було такої події, як напад дрека і сканування моєї крові істинною вампіркою. 

Я шумно проковтнула слину рівно тоді, коли леді Маро проковтнула злощасну краплю моєї крові. 

Серце заколотилося так, що здавалося зараз вирветься з грудей. Навіть дихати стало боляче. Мабуть, саме тому я й затамувала подих. 

Втім, про що це я? Вона вже все зрозуміла. Он як задумливо облизує ікла. 

– Щось не так? – розчепивши руки і подавшись вперед, поцікавився Еррай, тим самим розірвавши тяжке мовчання. 

Вампірка ще раз задумливо цокнула язиком і усміхнулася. 

– Давно мені не випадала можливість скуштувати чогось смачненького, – неприродно весело кинула леді Маро через плече. – Будь поблажливішим до слабкостей старої жінки. 

А з мене погляду не спускає. І от ніби й усміхалася, а в очах плескалася настороженість. Холодна і гнітюча. І я все ж вирвала руку з її чіпких пальців. 

– То я можу йти? – намагаючись не видати нервозності і говорити максимально спокійно, запитала я. 

Моє питання було проігноровано. 

– Ер, любий, прогуляйся коридором. Ми тут по-дівочому поцвірінькаємо, – муркнула леді Маро таким тоном… загалом, у проханнях, озвучених подібним тоном такою жінкою, чоловіки не відмовляють. 

– Леді Маро, ви пам’ятаєте умови, за яких вам дозволено практикувати на території академії? – з холодною офіційністю запитав Еррай.

Леді поморщилась, ніби не свіжої крові сьорбнула. 

– А не забагато ти знаєш для студента академії? – в тон йому відповіла вона питанням на питання. 

Еррай лише підняв брову, проігнорувавши запитання. І здалася, на диво, вампірка. 

– Не їстиму я її, – роздратовано прошипіла вона. – Але дуже сумніваюсь, що леді Ваельська буде відвертою у… інтимних питаннях при тобі. 

Погляд Еррая на мене був настільки красномовним, що мені захотілось самій покусати леді-цілительку. Хоча по суті, я мала б їй подякувати. Краще хай думають, що я нерозбірлива в інтимних зв’язках, ніж дізнаються правду. 

Хоча про що це я? Те, що вампірка намагалась виставити Еррая, ще жодним чином не означало, що і істинні мої проблеми залишаться між мною і нею. 

– П’ять хвилин, – вирішив все ж Еррай, відштовхнувшись від підвіконня і рішучим кроком покинувши кабінет. 

Вампірка весь цей час дивилась на мене. І щойно двері зачинились, клацнула пальцями, запускаючи закляття шумоізоляції. 

По спині поповзла крапля холодного поту. 

– Що ти забула в нашій академії? – розгубивши всю свою ліниву безтурботність та холодно карбуючи слова, запитала леді Маро. – Чітко, коротко, по суті. 

Я ж чітко, коротко, по суті… промовчала. По-перше, не дуже розуміла причини, що підштовхнули леді до діалогу, а не виклику таємної канцелярії. По-друге, мені дуже було цікаво дізнатись глибину моїх проблем, якщо справа в моєму дарі. 

Цілителька поморщилась, не дочекавшись відповіді. 

– Мовчиш? – з шипінням протягнула леді, піднявшись зі стільця. 

– Не надто розумію, що ви хочете від мене почути, – тут я могла бути для різноманітності чесною. 

– Кров! – опустилась до пояснень цілителька, прищурившись і відслідковуючи кожну мою реакцію. – Незвична якась.

Цікаво, що в ній такого незвичного. 

Пояснення вийшли так собі. Тож відповіла я нічого не розуміючим мовчанням. 

Леді Маро оцінила продемонстрований мною вираз обличчя і знову сіла на місце, відкинулась на спинку стільця, задумливо барабанячи пальцями по власному коліну. 

– Мда… Тобто ти й сама нічого не знаєш, – дійшла висновку цілителька. 

І я не витримала. 

– Що не так з моєю кров’ю? І що я маю знати?! 

Чесно, вже й самій стало вкрай цікаво. 

Вампіри ж вони по крові можуть дійсно дізнатись про тебе все. Навіть спогади передивитись. І те, що конкретно ця представниця кровожерних була спантеличена, говорило багато про що. І нічого конкретного. 

Вампірка вкотре поцокала язиком. І не відповіла. 

Граційно, мов небезпечний, але дуже гарний хижак, піднялась зі свого місця. Наблизилась до столу, по котрому носилась маленька саламандрочка. І тільки тоді повернулась до обговорення моєї скромної персони. 

– Не знаю, – принюхуючись то до однієї, то до іншої колби, все ж промовила вона. І в мене ніби тягар з плечей впав. – Але з’ясую.