3.2

Блювати дійсно перехотілося. 

Обережно скосила погляд на жінку і здригнулася. 

Ні, вона була невимовно гарна. Нелюдською витонченою хижою красою. Темне волосся контрастувало зі світлою шкірою. Пухкі губи підведені криваво-червоною помадою, худе обличчя з тонкими рисами. І великі очі насиченого… червоного кольору. 

Серце завмерло. У горлі вмить пересохло. І я навіть забула, що нещодавно звалилася з магічним виснаженням і спробувала відповзти якомога далі від небезпечної жіночки. 

– Що, вперше вампіра побачила? – насмішкувато запитала жінка. 

Вперше. Ні, не те щоб от взагалі вперше. Так близько, щоправда, не випадало можливості. 

Раніше доводилося бачити представників нічного народу. Щоправда, виключно чоловіків. Жінок вампіри у світ не випускали. Тримали у своїх похмурих склепах родових маєтків під замками. Тож зустрітися отак з представницею кровохарчуючихся фактично неможливо. 

Та й наказом імператора вільне пересування вампірів жіночої статі було заборонено. Надто емоційні, нестабільні, і як результат – небезпечні. Тож по суті, ця пані була поза законом. І навряд чи зрадіє тому факту, що про її знаходження на території Академії Драконів стало комусь відомо. 

Саме цієї миті я й дійшла цілком логічного, хоча й зовсім невтішного висновку, – вона мене зʼїсть. Прямо тут. 

Певно, страх та відчай настільки чітко відбилися на моєму обличчі, що вампірка усміхнулася ширше, блиснувши іклами, що повільно, загрозливо подовжувалися. 

І я ледь стримала крик, коли вона схопила мене за запʼястя і з нетиповою для такого витонченого тіла силою потягла на себе. 

Прокляття. Стану привидом, буду переслідувати Торі до кінця її життя. 

Куди вона мене взагалі запхала?

Вже й не такою геніальною здавалася ідея пробратися до академічної бібліотеки. Мені взагалі більше нічого не хотілося вже.

Боже, якось не так я уявляла початок навчання в цій триклятій академії. Не думала, що в перший же день мене спробує зжерти дрек, а наостанок – ще й висушить вампірка.

– Хви-хвилиночку! – прохрипіла я, затремтівши всім тілом, зачаровано дивлячись у червоні очі жінки, що повільно схилялася до мого зап'ястя. – Я не.. не… не треба…

– Та не панікуй ти, – легковажно й весело усміхнулася вампірка. – Не зʼїм. – Потім задумалася і знову оскалилася. – А може й з'їм.

– Леді Маро, припиніть лякати абітурієнтку, – почувся спокійний, трохи стомлений, але досить владний наказ.

Вампірка поморщилася, не відриваючи від мене погляду.

– Еррай, любий, – проговорила вона повільно, все ж вирівнявшись, відкинувшись на спинку стільця, але не відпускаючи моєї руки, немов я могла втекти. І зізнатися, я може й не дуже могла, від вампірів далеко не втечеш, але точно намір мала. Хоч бігом, хоч рачки. – Ну, невже не можна помовчати, поки я проводжу огляд? М? У мене і так розваг практично ніяких. Ти і ті примудрився зіпсувати.

Я обережно видихнула, усвідомивши, що весь цей час напівсиділа, затримавши подих. І глянула на того, кого вампірка дружньо називала на ім'я.

Біля великого вікна, спершись на підвіконня, стояв високий темноволосий молодий чоловік. Трохи старший за мене, а може й мого віку. Чорне волосся разом із смаглявою шкірою і чорними, мов безодня, очима видавали в ньому південну кров. А от високий зріст і худорлявість – були більш типовими для вихідців із західних гір. На півдні рідко хто виділявся навіть середнім зростом, а любили гостру, жирну і ситну їжу, що відображалося на статурі. 

– На жаль, леді Маро, ніяк, – почісуючи шийку маленької срібної саламандри, одним куточком губ усміхнувся Еррай. – Я за неї відповідаю. Мені перший курс Видчих цього року навісили.

– За що тебе так? – розсміявшись, запитала вампірка.

Еррай поморщився, мов від зубного болю. І посадив маленьку ящірку на підвіконня.

Та таким поворотом задоволена не була, підстрибнула кілька разів і запищала, привертаючи увагу. 

– Ти не роботі, Маорі, – суворо нагадав Еррай. 

Ящірка похнюпилась. Але одразу ж зиркнула в мій бік, оживилась і почимчикувала вже до мене. 

– Підготуй все для відновлювального зілля, – напівдорозі гукнула її вампірка. 

Саламандрочка глянула на мене тужливо і нещасно, зовсім по-людськи зітхнула. Мені її навіть стало шкода. Але втрутитись в виховний процес все ж не наважилась. Тож ящірка фиркнула і шмигнула до столу з реактивами, колбами та зіллями, що стояв в протилежному кутку кімнати. 

– Гаразд, потім розповіси мені все, – уважно прослідкувавши за підопічною, вирішила леді Маро. І вже мені абсолютно серйозним діловим тоном: – Мені крапля крові всього потрібна. Магічне виснаження так просто не минається. Краще впевнитись, що з тобою все гаразд, ніж потім витягувати тебе з того світу. 

– Я в нормі, – запевнила поспішно я, намагаючись вирвати руку. 

Не тому, що шкодувала тої краплини крові. Хай брала б хоч… дві. Але вампіри володіли особливими вміннями – по крові вони могли визначити не лише фізичний стан, а й душевний. А особливо сильні і магічний. Лордам вампірських кланів і спогади прочитати вдавалось. І цього я допустити ніяк не могла.