Розділ 3

– Як це сталося? – в аскетично сірій кімнаті низький грудний голос матері звучить сухо, без жодних емоцій. Немов гарячий вітер шелестить пісками, здуваючи їх з вершин барханів. 

Втім, мені не звикати. Вона завжди говорила з нами так. І дивилася так, ніби ми винні у всіх катастрофах континенту. 

Я промовчала. Підтягнула коліна до грудей і рефлекторно витерла носа рукою. На світлій шкірі одразу ж залишилися червоні криваві розводи. Але я все одно не наважилася підняти погляд. 

– Лорі ні в чому не винна! – підскочивши зі стільця, скрикнула Вікторія. – Не винна, мамо! Це вони… 

– Тебе хтось питав? – вбивче холодно запитала мати, і Торі затнулася, проте вперто стиснула кулаки. 

Я різко підняла голову. І зустрілася поглядами з тією, хто привів нас у цей світ. 

Мама була невимовно гарною. Чорні очі чистокровної жительки Півдня, акуратно підведені чорною фарбою, здавалися магнетичними. І гнів, що додавав їм надприродного сяйва, робив їх тільки гарнішими. Різко окреслені вилиці, ідеальні трохи вигнуті брови і довге чорне волосся, заплетене на Південний лад у кілька переплетених між собою кіс. 

Я завжди вважала, що нікого красивішого у світі не існує. 

І нікого холоднокровнішого. 

Ми з Торі не успадкували від неї нічого. Світле волосся, сині очі, світла шкіра. У свої тринадцять – жодного натяку на жіночність. Хоч наші ровесниці вже мали досить виразні принади і притягували погляди хлопців. 

Все в нас видавало цю чужинність. 

І думаю, за це мати нас так і не любила. Ми були нагадуванням. Жорстоким і нещадним нагадуванням. 

– Летійя! – трохи підвищивши голос, покликала мати. 

Двері скрипнули. 

І в кімнату тінню прослизнула найвірніша подруга матері.

Вони були одного віку, одного зросту. Навіть зовні трохи схожі. Але варто було поставити їх поряд, і здавалося, ніби з шедевра намагалися зняти жалюгідну копію. 

– Мерейя, – зронила та, кого ми звикли називати тіткою. Її голос був тихий, але теплий і ніжний. – Не варто зараз. Потрібен час. 

– Боюся, що ми спізнилися, – процідила мати, відвернувшись до вікна і зробивши кілька глибоких вдихів. 

Сонячне проміння відбилося від численних золотих прикрас. По стінах, мов насмішка, затанцювали сонячні відблиски. 

– Дар, яким би він не був, все одно дар, – кинувши на подругу зляканий погляд, обережно зауважила Летийя. 

– Вона нестабільна. Не контролює себе. 

– Ми не можемо знати точно. Я впевнена, що всьому є пояснення. Лорана не могла застосувати магію проти… – Летийя кинула на мене швидкий погляд. 

Мати розвернулася так різко, що злетіли і опали широкі поли її верхньої накидки. 

– Що тут знати? – гаркнула вона. Я здригнулася. І Вікторія присіла поряд, обійнявши мене за плечі. – Ти бачила в Сакхері хоч одну драконоподібну істоту? 

– Ні… але… 

– Це означає тільки одне, Летийя… – мати не договорила. 

Повисла гнітюча важка пауза. І я вже відчувала, що нічого доброго не почую. І не помилилася. 

– Вчинимо, як належить. 

І я мов провалююся в Безодню, звідки немає виходу. Де немає надії і співчуття. 

І тільки сильні обійми сестри стали ще міцнішими. 

– Мерейя! – злякано скрикнула тітка, глянувши на нас з Торі і знову на подругу. – Ти… 

– Я все вирішила. Зачини її. Вікторія! – рішуче й швидко покинувши кімнату, кинула мати на ходу. 

Торі стиснула мене сильніше. 

– Все буде добре. Викрутимося, – ледь чутно прошепотіла Торі, чмокнувши мене в щоку. – Вір мені.

Я розплющила очі так різко, що перед очима закружляли чорні цятки. На фоні білої стелі вони нагадували рій неспокійних мух. І до горла миттєво підкотила нудота. 

– Навіть не думай мені тут блювати, – різко й роздратовано гаркнула на мене жінка, поклавши суху теплу долоню на чоло.