2.5

Ящір був ще зовсім молодим. Рівний пісочний колір луски ще не набув металічного блиску. А, отже, і зовсім некерованим.

Серце натужно гупнуло в грудях. У роті пересохло. Заніміли кінчики пальців. 

“Ти Видча. Тож ніколи не дивись в очі дракону!” – тихим шепотом прошелестіло десь на межі свідомості голосом Летийї Наіде. 

Дреки – не дракони. Дракони дійсно вимерли століття тому. Але вони одні з численних їхніх родичів. 

У холці вони сягали в середньому розмірів дорослого бика. Шкіра, як і у всіх ящерів, вкрита лускою. Морда витягнута, як у ящірки, а на загривку кістяний наріст. А от крил або не було взагалі, або ж була їх маленька подоба. М’язисте, ніби відлите з металу тіло. Ну, і вогнем вони не дихали. Найбільше – гарячим повітрям чи димом. 

Дреки – одні з небагатьох драконоподібних, які піддавались дресурі, їх міг приручити маг. Щоправда, один і назавжди. Спроба перехопити дрека без допомоги Видчого в більшості випадків закінчувалась трагедією. 

Дреки сприймали того, хто намагався їх підкорити, як ворога. І чинили з ним відповідно. 

Все це промайнуло в пам’яті за якісь миті. По тілу прокотився жар, а слідом – озноб. 

І я зробила першу помилку – перехопила погляд золотих очей дрека. 

Ящір завмер. Тільки хвіст нервово метався з боку в бік, розмітаючи прибите осінніми дощами листя. 

Скроні стисло від болю, жаху, ненависті й образи. Зі свистом втягнула повітря, намагаючись впоратись із цим диким коктейлем емоцій. Та, мов наживо, я побачила чоловіка з батогом у руках і перекошеним від злості обличчям. 

Свист. Удар… 

І знову біль. Мов мене голосують вогнем, раз за разом викрикуючи вимогу підкоритись. 

Я глухо застогнала, рвонувшись, аби відвернутися. Але… 

– Тримай контакт! – різкий стривожений наказ врізався в усвідомість. – І не думай смикатись! 

Краєм ока я бачила чоловіка в чорній формі загонщика, що поспішав до мене через парк. 

Не той, кого мені підкинуло видіння. Вже краще. Схоже, його підопічний заступив мені дорогу. Мелькнула думка: перехопить ящера. 

Та за мить мене накрило такою хвилею неприйняття, що всі надії були нещадно змиті без сліду. 

– Захоплюй його свідомість, – викрикував незнайомець. 

Чудова порада. Зрозуміти б іще як. 

Картинка в моїй голові змінилась. Тепер мене гладить, ледь відчутно почухуючи загривок, той самий чоловік, що поспішав цієї миті до нас. І він мені подобається. Він хороший. 

І до мене абсолютно точно дійшло, що я бачу спогади ящера. 

Нутрощі скручує від жаху. Мого? Його? Межа розмита настільки, що зрозуміти просто неможливо. 

В цім і небезпека нашого дару. Втратити себе, злившись зі свідомістю іншої істоти… 

Тієї ж миті дрек заревів, пронизливо, голосно і так страшно, що перехоплює подих. 

Мені хочеться вбивати. Рвати. Вчепитись зубами і кігтями в того, хто насмілився мене образити. 

– Контроль, отруйну саламандру тобі в печінки! Контроль! – волає незнайомець. 

Але мої скроні скручує ще більшим болем. І моя власна свідомість поступається свідомості ящера. 

Тіло натягується, мов для стрибка. Я відчуваю себе сильною. Могутньою. Невловимою. 

Ні! Не так. 

Різкий вдих. І я змушую себе відчути інші емоції. 

Я спокійна. Мені не страшно. Мене ніхто не образить. Я двома… 

Стало сумно, хоч вий. І дрек заревів протяжно і сумно, вловивши і цю емоцію. 

Я не вдома. У будиночку Летийї Наїде. Вона гладить мене по голові і мені так добре. Безпечно. Тепло. І Вікторія підсовує мені потай шоколадне печиво. 

Розділене з ящером тепло і спокій. І дихати стає легше. Усмішка торкається губ. І я роблю крок вперед. 

В горлі комок. У грудях бринить від напруги. 

Але дрек поволі дзеркально повторює мій рух.

Іще крок… і ще…

Головне — не розривати контакту.

Мене більше не скривдять. Більше не буде болю…

Гарячий подих із запахом диму торкнувся обличчя. Рука сама собою потяглася до шершавої теплої луски. І тривога у грудях остаточно відпускає. Відступає страх.

І складно сказати, чиї це почуття: мої чи дрека.

– Хороша дівчинка. Тепер відпускай. Тримаю, – спокійно та дуже обережно командує загонщик.

І це також незрозуміло, кому сказано. Проте я наважуюся заплющити очі.

Ноги підкоряються, і я падаю на коліна. Слабкість. Втома. Тремтіння, що прокочується тілом. Важкими краплями на мокру бруківку капає кров. Моя кров.

Прокляття. Тільки не це.

– Харт, тримай. – пролунало над головою.

Я лише скосила погляд на пару чорних начищених чобіт, що опинилися в полі зору. І перед очима попливли червоні кола.