2.4

Дійсно, жива душа мене й не зустрічала.

Зустрічала… мертва. І неприкаяна. Дух, ніби сплетений з ранкового туману, з голим черепом замість обличчя, на котрому дивним чином трималися довгі патлаті косми. В чорних провалах пустих очниць спалахувало блакитне магічне світло, видаючи в привиді не просто блукаючу примару, а спеціально прикликаний і звʼязаний магією дух. У стихійних привидів сліди магічного втручанні були або мінімальними: ледь помітними червоними цятками в зіницях. Такі і розгледіти вкрай тяжко. Але частіше були відсутні взагалі.

За життя примара була жінкою. Досить видна та не бідна, враховуючи примарну сукню, хоч і за модою минулого сторіччя, але досить дорогу, і прикраси, котрими могли б похвалитися лише сімʼї з високих родів. Але все це було пошарпане й занедбане. Точно родовита. І явно не надто цінна для сімʼї, якщо її дух не вимагали упокоїти.

Колись Роберт мені розповідав, як йому доводилося служити під рукою некроманта. 

Якщо мені памʼять не зраджує, то була Есеймська кампанія. Імʼя того некроманта я так одразу й не пригадала б. Проте от розповіді про піднятих мерців у пам’яті закарбувалися. Як і… Про привидів, що ставали основною силою розвідки. Про те, як легко вони проникали непоміченими в найпотаємніші закутки ворога. І про те, що ті легко змінювали власний зовнішній вигляд, часом набуваючи абсолютно “живого вигляду”. Коли, звісно, вистачало енергії життя для харчування. І, звісно, на війні привидам поживитися було чим. В академії, може, й не так. Втім, не впевнена, що цю леді тримають на голодному пайку.

– Гадаю, основною вашою роботою є залякати майбутніх студентів так, – не соромлячись, розглядала я примару, – аби вони одразу ж передумали вступати до цього надгостинного навчального закладу, леді…

– Хегбер, – не одразу, але все ж хмикнула, підвиваючи у звичній для свого виду манері, примарна леді. І стрімко почала змінюватись, набуваючи більш прийнятного вигляду. Наростивши шкіру на череп. Потім зʼявилися досить миловидні риси обличчя. І леді можна було б назвати навіть гарною, якби не синюшна блідість і чорні порожні очі з синіми вогниками десь у глибині очниць. – Провінціалки нині пішли не ті?

– У наших краях мало некромантів, – знизавши плечима, пояснила я. – Як результат – неприкаяної нежиті більш ніж достатньо. До речі, леді Лорана Ваельська, донька барона Ваельського…

– … І мені немає жодної різниці, хто ти така, – перебила мене примара. – Ходи за мною. А дорогою можеш розповісти мені про ваші чудові, я б сказала, – заповідні місця. Вийду на пенсію, переберусь туди.

Я не надто добре уявляла собі окреслену привидом ситуацію. Втім слухняно, із захопленням провінціалки, котра страшенно любить рідний край, взялася переказувати все, що мені було відомо про володіння барона Ваельського, крокуючи слідом за леді Хегбер.

Розповідала я детально, натхненно. Ніби дійсно мені випадало щастя бродити темними лісами й болотами, що кишіли заповідною нежиттю та унікальною нечистю. І сама дивним чином заспокоювалася і відволікалася. Навіть тремтіння в грудях більше не збивало подих.

Тож те, що леді Хегбер різко зупинилася, зрозуміла тільки тоді, коли буквально пройшла крізь неї. Затремтіла від могильного холоду, що буквально пронизав мене тієї миті. Втім, оцінити свій стан мені так одразу не вдалося. Я лише озирнулася на спантеличеного привида… 

– З дороги! – завила леді Хегбер так, що в мене волосся піднялося від жаху. – Зараз же! 

І я послухалася. Втім, мене це жодним чином не врятувало б. 

Бо з іншого краю вулички на мене буквально нісся молодий, але дуже масивний дрек.