2.3

– Удачі, Лорано! – ледь чутно пролунало з глибини екіпажу.

– Удача – дама ненадійна. Краще зроби так, аби мені не довелося покладатися виключно на неї, – роззираючись довкола з наївно-захопленим виразом на обличчі, відмахнулася від слів сестрички я. – На все добре, Вікторіє!

Відповіддю мені було грюкання дверей темного і брудного з довгої дороги найманого екіпажу, гучне вйокання візника і стукіт копит та коліс по бруківці не найприємнішого міста континенту.

Я не дозволила собі й глянути вслід сестричці, натягнувши вище комір осіннього пальта. Варто було зауважити, що осінь в цій частині континенту куди неприємніша, ніж в маленькому містечку Ефрест набагато південніше, з котрого мене й висмикнула Торі.

Та вогкий прохолодний вітер все одно примудрявся дивним чином пробиратися під одяг та змушував дрижати чи то від холоду, чи то від страху.

Так, мені було страшно. А кому б не було на моєму місці?

Академія Драконів мала не надто гостинний, дуже суворий і неймовірно монументальний вигляд. Вона буквально височіла над містом, врізаючись у сіре осіннє небо гострими шпилями.

Високий камʼяний мур, що переривався хіба важкими кованими воротами, навіть на перший погляд, був неприступним. А якщо придивитися уважніше, то легко можна було розгледіти й зеленуваті спалахи захисної магії. Якої саме? Гадки не маю. Все ж мої знання в магії надто поверхневі. І за інших обставин, я б щиро раділа можливості навчатися. Якби це не загрожувало мені божевільнею чи стратою.

Вузькі стрільчасті вікна поодиноко світилися мʼяким теплим світлом. Що й не дивно, враховуючи похмуру осінню погоду. Ну і те, що власне навчання почалося два тижні тому.

Загалом, Райдерхор викликав страх, тремтіння і захоплення водночас. Дивне відчуття, маю зізнатися. І ще здавалося, що будувався він не людьми і не для людей. І народна назва “Академія Драконів” підходила йому куди більше офіційного “Райдерхор”.

Недосвідченим абітурієнтам чи просто гостям міста могло б здаватися, що саме ця велична споруда тримає небо над континентом, і ніяк інакше. 

Водночас місцеві проходили повз, навіть погляду не кинувши на академію, певно, давно до неї звикли. Та й дракона, що зустрічав відвідувача на воротах роззявленою пащею, ніхто не сахався. Крім, звісно, мене. 

От коли мені взагалі не тяжко було грати звичайну провінціалку. Натхненний скульптор так постарався над своїм витвором мистецтва, що здавалося, ящер от-от розплющить очі й лизне на тебе вогнем. Впевнена, що далеко не кожному відвідувачу вдавалося отак одразу побороти первісний страх, що протікав жилами від "милування" цією красою. Навіть попри усвідомлення прописної істини — чистокровних драконів на континенті не лишилося. 

Менше з тим, на сантименти я не мала часу. І, перекинувши ридикюль на ліву руку, впевнено й швидко рушила до воріт. 

На диво, мене не зустрічала жодна жива душа. Лише поколювання магічних імпульсів промчало шкірою, варто було взятися за ручку й відкрити бічну хвіртку. Тож я лише на мить забарилася, завмерши, перечікуючи напад нудоти й легке запаморочення від впливу незнайомого закляття. Стисла долоні в кулаки, відчуваючи як перед очима замерехтіли кольорові мушки. Перші передвісники магічного збою.

О, ні! Тільки не тут та не зараз.

І я змусила себе згадати просту дихальну вправу, що не раз рятувала мене в подібних ситуація. Станься щось складніше, навряд допомогло б. А так…

Це була не настільки складна ситуація. Тож я все ж впоралась. 

Та врешті-решт, піднявши погляд, ледь стримала крик жаху.