Розділ 2

– Обличчя можеш зробити дещо… простішим? Маєш такий вигляд, ніби жадаєш когось придушити голими руками, – порушила цілком затишну тишу в найманому екіпажі Вікторія, сидячи навпроти і свердлячи мене питливим задумливим поглядом.

– Ну, чому ж “ніби”? Дуже жадаю, і не абстрактного “когось”, а цілком конкретну людину, – відкинувши на сидіння жіночий роман у потріпаній палітурці, котрим я дуже вдало прикривала своє небажання спілкуватись із сестричкою, глянула прямо на Торі. – Здогадаєшся кого саме?

– Тут і гадати не треба, – зухвало усміхнувшись одним куточком губ, промовила Вікторія. – Роберта! Точно. Він мені з першого ж погляду не сподобався. Такий він…

– Блазнювати припини, – обірвала я на півслові сестричку, не надто сподіваючись, що вдасться її заткнути.

Але Торі пильно глянула на мене і таки замовкла, відкинувшись на спинку сидіння і натягнувши глибше капюшон, вдаючи чи то байдужу, чи то ображену.

Втім, не маю жодного бажання розбиратись у почуттях Вікторії. Знаючи її вміння все перетворювати на фарс, краще волю в словоблудстві їй не давати. Не хочу слухати маячню про найближчу мені людину.

І краще б вона цю розмову не починала взагалі. Адже тепер навіть тиша не здавалась такою вже й затишною. Тож я відсунула тонку фіранку, визирнула на вулицю, протерши рукавом запітніле віконечко.

Жест, котрий не надто личить міс. І точно не личить леді, котрою я стала кілька днів тому з легкої руки Вікторії. І підтвердження мого вже дворянського статусу лежало в моїй сумочці.

Як і результати перевірки на магічний дар, котрі викликали в мене внутрішнє тремтіння.

Отже, тепер я – Лорана Ваельська. Наймолодша донька барона Ваельського. Не знаю, чим саме цей маловідомий лорд заборгував моїй сестрі… ну або тим людям, котрі їй допомагали з документами… але лорд Ваельський особисто підписав усі документи, включно з проханням прийняти доньку на факультет Видчих, зобов'язанням сплачувати за моє навчання… і чек на кругленьку суму та моє нове імʼя.

І от ніби чудово зроблені документи. Від оригіналу не відрізнить навіть найприскіпливіший перевіряючий. Навіть мої магічні артефакти одностайно підтвердили – оригінал. А на душі неспокійно. 

– Та припини ти киснути! – не витримала першою Вікторія. – Все продумано до дрібниць. Ніхто не запідозрить в тобі самозванку. Та й сам Ваельський в разі чого готовий підтвердити спорідненість. 

– Дуже цікаво, чим він перед тобою так завинив? Чи перед замовниками? – вчепившись за ледь не першу можливість дізнатись більше про всю цю справу, я. Проте Вікторія тільки фиркнула, проігнорувавши поставлені запитання.

А я ледь стрималась, щоб не скрипнути зубами і не видати тим самим свого роздратування. Чому так? Бо, як не прикро зізнаватись, навіть Робертові не вдалось розвідати нічого цікавого. 

Справа дійсно здавалась простою. 

Загалом, з того, що вдалось дізнатись, герцогиня Браункрейст – досить юна магиня з не дуже розвиненим і не надто потужним даром погодниці. Проте статус їй гарантував місце в академії Райдерхор, або ж, як в народі її називають, академії Драконів. 

І все у герцогині мало б бути чудово. Диплом, місце погодниці в рідному герцогстві під пильним оком батька і матері, заміжжя з достойним лордом і тихе сімейне щастя. 

Проте у долі на неї були геть інші плани…