1.4

О! Скільки разів я промовляла ці слова з різними інтонаціями у своїй голові? Сотні? Може навіть тисячі. Мені самій хотілося, аби ці слова прозвучали громом у тиші. Сповнені образи за зраду тієї, котру я вважала найріднішою. Проте, певно, час притупив і біль, і образу. І реальність виявилася не настільки феєричною, як мені уявлялося.

Проте… На що я взагалі сподівалася? На каяття? Сором? Що там ще мають відчувати ті, хто розбив серце сестрі? Але це ж Вікторія. Все, чого мені пощастило дочекатися, – гидлива гримаса.

– Драна луска, Лорі. Ти й досі за це ображаєшся? Було б за що взагалі, – демонстративно прочистила вухо Вікторія. – Повір, ти нічого не втратила, люба сестро. Більше того… Я буквально врятувала тебе від найбільшої помилки в твоєму житті! 

– Моєї помилки! МОЄЇ! Ти хоч на мить подумала, як мені було?

Куточок губ сестри смикнувся чи то в усмішці, чи то в гримасі. Проте за мить вона вже повністю опанувала себе і промовила зі звичною для неї зверхністю:

– Облиш ці безглузді страждання, нарешті. Він тебе був не вартий. Та він навіть не зрозумів, що за дружину взяв не тебе. Він нас сплутав, Лорано! А отже що? Він не кохав тебе!

– Та нас рідна матір плутала! – скрикнула я, зчепивши руки в замок, аби не кинутися на цю зверхню особу та вчепитися нігтями їй в обличчя, що було дзеркальним відображенням мого власного.

– Так вона нас також не любила, – байдуже знизала плечима Торі.

Мій запал згас. 

– Туше, – здулася я, важко і втомлено впавши на канапу.

І на мене раптом навалилася така втома і байдужість. І порожнеча в душі знову нагадала про себе. Постукалися в зачинені двері привиди минулого. І лише присутність Вікторії не дозволила мені провалитися в в'ялий стан саможаління.

– Пробач, – тихо, мов соромилась цього слова, промовила Торі.

– М-м-м! Вибачення точно не твоя сильна сторона. Та що вже… Куди тут правду діти? – відмахнулась я. Проте в грудях все одно запекло. – Як вона до речі?

– Пф… Гадаєш мені цікаве життя абсолютно байдужої до нас жінки? – намагаючись вдати безтурботність, пирхнула Торі.

– Впевнена в цьому, – усміхнувшись хмикнула у відповідь я.

І Вікторія чи не вперше подивилась на мене з тією щирістю, що й колись, у дитинстві. Немов ми знову були тими дітьми, котрим лише наодинці не треба було вдягати броню, не треба було захищатись. І щось тьохнуло в грудях. Забуте, але ще живе.

– Жива вона. Не надто здорова, не надто щаслива, проте… все ще не хоче нас обох бачити, – все ж відповіла на моє запитання Торі.

– Не здивована, – тихо промовила я. – То що ти там від мене хтіла? Кажи вже і зникни з-перед моїх очей.

– О! – оживилась вмить Торі. – Замовлення, котре дозволить нам жити до старості безбідно. Нам треба зробити так, аби лорд Тевері розірвав заручини з герцогинею Браункрейст.

Он воно що… Дійсно, такі замовлення оплачують непогано. Але не на стільки непогано, як змальовувала Вікторія.

– І ти без мене ніяк? Торі!

– А що тобі взагалі не подобається?

– Те, що я заміж збиралась, може?

– Господи! За кого? За того слимака, що вже пів року безтолково оббиває твій поріг? Кращого нікого знайти не могла? – роздратовано буркнула Вікторія. Отже, інформацію про мене вона таки зібрала. І в місті, схоже не перший день. – Ну сама подумай, люба, – повільно наблизившись до канапи, Торі присіла на підлокітник, закинувши ногу за ногу, проте дивилась вона куди завгодно, тільки не на мене. – Ти не витримаєш такого життя. Я тебе надто добре знаю. Інша справа те, що пропоную тобі я. Гроші, пригоди, небезпека, що змушує серце битись скоріше. Гра з високими ставками. Ти ж завжди це любила.

От тепер була моя черга зображати на обличчі щось середнє між гримасою і усмішкою.

– Он як? То може в тебе вже й план є?

– О! Це буде пригода всього нашого життя. Ми вступаємо до Академії Райдерхор.

Повислу в кабінеті паузу розірвав сміх. Істерично-нервовий. Мій.

– Ти сама себе чуєш? Як? Як ми вступимо в академію, не викривши себе. І не потрапивши в застібки таємної канцелярії?

– Люба сестро. Ти роками ховаєшся у всіх на виду. І доволі вдало.

Не посперечаєшся. В цьому я, буквально, майстер. Проте…

– Іспит першого семестру? – потягнулась за келихом з вином, полишеним Вікторією, але одумалася і відсахнулась. – Його не просто не кожен може скласти, а ще й не всі переживають. Якщо ти хоч трохи цікавилась навчанням.

– От тому, мила моя, я й тут. Бо якщо комусь із всіх моїх знайомих це й під силу, то… тільки тобі.

– Лестощі на мене не діяли ніколи.

– Але я мала спробувати, – хмикнула Вікторія.

– І для чого ж ми так підставлятимемось? Ціль яка?

– Безмежно рада, що ти вже обдумуєш способи, і не заперечуєш саму можливість, – оживилась Торі. – Не хвилюйся, люба. Я все розповім. Проте… для початку варто внести деякі зміни в твої плани.

Я лише питально підняла брову, усвідомлюючи, що вона все одно від мене не відчепиться.

– Ходімо відмовимо тому… – Торі поклацала пальцями, немов намагалась згадати ім’я, проте усміхнувшись, облишила цю марну справу, – слимаку, котрого ти, чомусь, розглядаєш на роль майбутнього чоловіка.