Розділ 1

Лорана

– Вино розлите? Чудово! Місіс Абрамс, слідкуйте, щоб у місіс Гренгхор завжди був під рукою келих червоного. Хай буде дещо… веселенькою. Не бажаю, щоб стара кобра бодай десь встромила свого носа. З неї станеться зірвати мені плани та зіпсувати вечір.

– Звісно, міс Ленглі, – велично та стримано кивнула економка місіс Мідлі.

– Біля входу замініть троянди. Білі винесіть на терасу, а на їхнє місце поставте срібні. Та-ак… Закуски… Енжель! Що там із закусками?

– Все приготовано, розставлено і прикрашено, міс Ленглі, – відтараторила Енж, пробігаючи повз мене з тацею з канапками.

– Музики?

– Вже розмістились у саду, – відчиталась місіс Мідлі. – Вам не варто так хвилюватись, міс Ленглі. Все ідеально.

– Дуже сподіваюсь, – видихнула я, схопивши серветку зі столику для посуду та прискіпливо роздивляючись вже вивчений до дрібниць візерунок.

На якусь мить у голові запаморочилось. Пригадалось, що за всіма цими приготуваннями дехто й крихти в роті не мав. Проте, може, воно й на краще: майбутня наречена повинна мати злегка змучений, блідуватий, проте щасливо-натхненний вигляд. А як і втрачу свідомість, то сміливо можна казати, що то від неземного щастя.

А те, що майбутня наречена стягнута корсетом так, що ледь дихає у сукні небесно-блакитного кольору, котра так пасує до моїх великих очей, світлої шкіри і платиново-білого волосся, то вже несуттєві деталі. Головне, щоб Леслі Арстронг вкотре не завагався і не переніс цю знаменну подію. Боюсь, мій більш ніж скромний бюджет ще одних заручин просто не переживе. Я вже й без того всерйоз задумуюсь, чи треба воно мені було вдруге, а тим паче… втретє. У Леслі, звісно, немалі статки і не менші перспективи в майбутньому, а за вмілого скерування, то вони у нього просто колосальні. Але я вже просто не маю натхнення вкотре влаштовувати прийом, в надії, що він таки дістане з кишені ту кляту обручку і зізнається, що життя свого не уявляє без такої чудової мене.

Їй-бо, якщо він сьогодні не покличе мене заміж, плюну і вийду за Грегорі Стронга. Він хоч і не настільки перспективний, але в рази рішучіший.

А там отримаю статус поважної заміжньої жіночки, квиток у Клуб леді Дрейк і… разом із можливістю нарешті прожити спокійне тихе життя нудної місіс, доступ до бібліотеки лорда Дрейка. І… можливо, з’ясую, як стабілізувати свою кляту магію, поки мене не засікли службовці таємної канцелярії. Бо якщо потраплю в око таємній канцелярії, то…

– Міс! Міс Ленглі, – гукнув мене пан Роберт Крайн, мій незмінний вірний дворецький. – Пробачте, що відволікаю вас від важливих справ, проте у нас… непередбачувані складнощі.

От, ні! Ні-ні-ні! Жодних складнощів бути не повинно. Все має пройти ідеально і ніяк інакше.

Я розвернулася до Роберта так стрімко, що спідниці зметнулися дзвоном.

– Пане Крайн! Я більш ніж впевнена, що будь-які проблеми ви здатні вирішити найкращим чином, — старанно приховуючи роздратування і паніку за усмішкою, запевнила я свого вірного дворецького, дружньо поплескавши його по плечу.

Так, я порушувала всі можливі правила й субординацію, проте пан Крайн був куди більше ніж просто дворецький для мене. Часом мені здавалося, що ми знайомі не якісь п'ять років, а все моє життя. І так, я могла собі дозволити у відношенні до нього те, що не дозволила б до жодної знайомої людини.

До того ж мені вкрай потрібна була його допомога. 

– Пробач, Лорі, – прошепотів Роберт, трохи подавшись вперед, попередньо упевнившись, що ніхто нас не почує. – Але не цього разу.

І так виразно підняв брову, що сумнівів не лишилося в серйозності нашої проблеми.

От тепер залишки мого оптимізму остаточно розтанули. Нестерпно закортіло вилаятися так, як зазвичай міс із доброю репутацією не лаються. Іноді мені щиро шкода, що доводиться тримати обличчя і дотримуватися легенди. Бо я знала єдину проблему, з котрою не міг впоратися не лише мій дворецький. З цією проблемою ніхто не міг впоратися. Крім, мабуть, мене. Втім, і мої здібності дворецький значно переоцінював, дивлячись на мене виразно, з натяком.

– Де вона? – зі злістю кинувши серветку, вишиту срібними конваліями, на тацю служниці, котра саме пробігала повз, запитала я голосніше, ніж варто було б, чим привернула небажану увагу прислуги.

– В кабінеті, – докірливо похитав головою дворецький, виразом обличчя вказуючи на те, що мені варто б бути стриманішою. 

Та й уважнішою. Служниці мають завеликі вуха. А які довгі в них язики…

– Та як вона посміла?! Я вб’ю її, – прошипіла я, підхопивши поділ сукні і бігцем кинувшись в бік кабінету.

– Не впевнений, що це гарна ідея, міс, – флегматично зауважив Крайн. – Боюсь, враховуючи кількість запрошених гостей, а, отже, й можливих свідків, сховати тіло непомітно навряд чи вдасться.

Нічого. Я щось обов’язково придумаю. От тільки подивлюся в її безсоромні очі для початку.

У власний кабінет я не увійшла, а буквально увірвалася, мов ураган. Мов дух справедливої відплати, вкотре щиро пожалкувавши, що дар мій не активний, не бойовий і надто нестабільний, аби дати достойну відсіч тій, що зʼявляється перед мої очі лише для того, аби вже вкотре зіпсувати мені життя.