Останній сон

Сни повернулися.

Я думала, що все. Що та частина мене, яка вірила в знаки й читала послання у снах, уже померла. Пішла разом зі старою Лаурою. Але Місяць вирішив інакше.

Спочатку наснився тато.

Він стояв і дивився на мене — живий, справжній, такий, яким був. І називав місто. Те саме місто. Місто, де живе Максим. Казав, що скоро мене заберуть туди. Я прокинулася і довго лежала в темряві — серце калатало, у вухах стояв його голос.

Потім наснився голос Максима.

Не обличчя — тільки голос. Низький, спокійний, той самий, який я впізнала з першого дзвінка багато років тому. Він казав: «Ми не зможемо втекти від цього тяжіння. Нам треба бути разом.»

Я прокинулася. Записала. І подумала — ні.

Ні — не тому, що не вірю. А тому, що виросла.

Я спостерігала за цими снами як спостерігач. Спокійно. Без того, щоб кидатися до телефону і писати йому серед ночі. Без магніту, який тягне і не відпускає. Просто — дивилася. Як дивляться на красивий захід сонця — з вдячністю, без бажання його втримати.

Місяць надсилав знаки.

Я бачила їх — і йшла далі. І тоді я написала йому листа. Останнього.

«О Максе, мій загадковий друже. Сьогодні твій день народження, і я не змогла його пропустити. Сьогодні я хочу ще раз пофілософствувати з твого дозволу.

Я ніколи не забуду ніч, коли ти мені наснився, як ти тримав мене за руку і дивився в очі. Цей сон я пам'ятатиму вічно — він щоразу зігріває мене в найхолодніший день. Ще, я не забуду наше знайомство, як серед холодної зими ти увірвався в моє життя, немов промінчик сонця. Ти для мене особливий гість у моєму житті, і я хочу, щоб ти й надалі залишався в моєму житті таким — особливим.

Я не знаю, як це пояснити, але як би ти не намагався сховати свою душу під панциром — від мене тобі нічого не вдалося приховати. Я відчувала тебе завжди, твій настрій, твої переживання, твою душу. Можливо, це все мої ілюзії та фантазії. Але мені подобалося те тепло, яке було тоді, коли я згадувала про тебе. Тому я захотіла подарувати тобі і своє тепло. Щойно я дізналася, що ти важко пережив зиму — я без роздумів, без краплі сумніву зрозуміла, що можу це виправити. І зараз я буду абсолютно спокійна за тебе надалі. Ти мені нічим не зобов'язаний і нічого не винен. Я тобі зробила цей подарунок, не для того, щоб отримати щось взамін, а тому, що знала — він потрапив у добрі руки.

Я дуже багато думала і зрозуміла, що ти завжди для мене був і залишаєшся загадковим принцом — красивим, розумним, харизматичним, легким. Ми мало знаємо одне про одного, бо ніколи не були близькими. Мені дуже хочеться, щоб мої фантазії та мрії про тебе залишалися лише на ментальному рівні. Дуже не хочеться руйнувати ці прекрасні ілюзії суворою реальністю.

Я пам'ятаю, як мріяла побачити твої очі не тільки уві снах — а наяву. Я так довго хотіла справжньої зустрічі і водночас боялася. Зараз я вже нічого не хочу. Я не хочу обтяжувати тебе своїми проблемами. Єдине, чого я хочу — це щоб ти був щасливим. Це найважливіше.

Вибач, що знову увірвалася в твоє життя. Але, схоже, я повернулася заради тієї мети, яку вже виконала.

Будь щасливим, Максе. Хай усі твої бажання здійснюються миттєво і в повному обсязі. Знай, що я ніколи тебе не забуду — ти для мене завжди будеш тим промінчиком сонця серед холодної зими.

З днем народження!»

Лист був написаний. Але ще не надісланий. Тієї ж ночі він наснився.

Він приїхав.

Нарешті — приїхав. Не того разу, коли я чекала шість годин біля заправки. Не того разу, коли був поруч по роботі і не заїхав. Зараз — приїхав. По-справжньому.

Я бачила його обличчя.

Місяць світив прямо на нього — м'яко, сріблясто, як уміє світити тільки він. Його обличчя в цьому світлі було саме таким, яким я завжди його знала — зі снів, з відчуттів, з тієї Святвечірньої ночі в мармуровій залі.

Я лягла йому на коліна.

І почала розповідати. Все, що боліло. Все, що накопичувалося роками — страхи, втрати, мама, тато, самотність, борги, зламана нога, аптека, безсонні ночі. Все, що я носила в собі і нікому не могла розповісти до кінця.

Він слухав.

Уважно. Тихо. Не перебивав. Гладив по волоссю. По обличчю. Його рука була теплою, тією самою теплотою, яку я знала зі снів про сніг за вікном й шкіряну куртку. Так було добре.

Так було затишно. Як удома.

Ми провели довгий час — я розповідала, він слухав і гладив. Слова лилися самі, легко, без болю. Наче кожне слово, яке я промовляла — відпускало щось усередині. Робило легше. Вільніше.

А потім він поїхав.

Просто — поїхав. Без довгих прощань, без обіцянок, без "зустріч рано чи пізно відбудеться". Просто поїхав — і все.

Я залишилася.

З дітьми. Зі своїм життям — справжнім, живим, реальним.

І вперше за два з половиною роки — мені не було боляче від того, що він поїхав. Бо він дав мені все, що міг. У цьому сні — дав усе. Зустріч, якої не було в реальності. Тепло, якого я так довго чекала. Увагу, яку так хотіла отримати. Місяць зробив свою справу.