Спалах

Це був жахливий час.

Щодня — дзвінки. Від ранку до вечора. Кредитори, постачальники, співробітники, яким я не змогла виплатити зарплату. Деякі погрожували. Голоси в телефоні були злими, вимогливими, без краплі розуміння. Їм було байдуже, що в мене горе. Їм потрібні були гроші.

Я намагалася викрутитися — здала приміщення в оренду, віддала частину товару, меблі відправила на продаж. Але нічого не продавалося. Місяць. Два місяці. Жорстких, безжальних місяці.

Нам не було чого їсти.

Не те що борги віддавати — їсти не було чого. Це не метафора. Це факт.

Павло пішов на роботу. І я вперше залишилася сама — зі своїми думками, з дітьми, з тишею в голові, яка виявилася голоснішою за будь-які дзвінки.

І почалося самопожирання.

Я не змогла врятувати бізнес. Я слабка. Батьки мали рацію — казали, що коли їх не стане, я й діти мої помремо з голоду. Ось воно. Збувається. Я нездара. Я ні на що не годжуся. Ці слова крутилися по колу — день за днем, ніч за ніччю. Дзвінки кредиторів затягували в яму ще глибше. Кожен дзвінок — новий удар. Кожна вимога — нове підтвердження того, що я казала собі сама.

Ти не впоралася.

І тоді я звернулася до психолога.

Без грошей. У борг. Бо зрозуміла — якщо не врятую себе зараз, не врятую нікого. Горе горем — але треба вставати. Треба самій собі стати опорою. Раз більше нікому. Почала опрацьовуватися. Дитячі травми, самокопання, страхи, які носила в собі роками. Повільно, важко — але рухалася.

І поступово — стало легше.

Борги почали виплачуватися — потрохи, по краплі. Дзвінки стали рідшими. У холодильнику з'явилася їжа. Я перестала здригатися від кожного сповіщення на телефоні.

Життя поверталося. Повільно. Але поверталося.

І ось якось — я сиділа й плакала.

Не від гострого болю — від втоми. Від усього накопиченого. За що мені все це? Скільки можна? Коли ж я буду щасливою?

І тут — спалах.

Не можу пояснити, як це сталося. Просто — водночас у голові і в грудях — образ. Його образ. Максим.

Я думала, що забула. Думала, що відпустила. Думала, що закрита книга — означає закрита назавжди.

Місяць думав інакше.

Тяга була шаленою — такою, якої я не відчувала вже давно. Наче все, що було між нами — усі сни, усі знаки, весь цей довгий шлях — раптом прокинулося разом. Я трималася. Чесне слово — трималася.

Тиждень.

Рівно тиждень мене штормило. Я себе ледве стримувала. Казала собі — ні. Закрита книга. Ти вже пройшла через це. Ти вже знаєш, чим закінчується.

Але восьмого дня — я надіслала йому запит у друзі. Так само, як він колись робив мені.

Запит завис — він не прийняв і не відхилив. Просто висів там. Як питання без відповіді. Тоді я написала йому повідомлення.

Закрита книга відкрилася сама. І десь глибоко всередині — там, де живуть сни про мармурові зали і золоті свічки і танець без музики — знову загорілося щось знайоме. Тепле. Місячне.