Закрита книга

Павло повернувся з війни — і майже одразу татові стало гірше.

Знову крапельниці. Знову лікарні. Знову це нескінченне коло — аналізи, лікарі, процедури. Я думала, що вже звикла. Що знаю, як це — боротися за татове здоров'я. Що витримаю знову.

Витримала. Але дорогою ціною.

Одного разу, коли я бігала лікарняними коридорами — домагалася нормального лікування, сперечалася з лікарями, вимагала справедливості для тата — я впала зі сходів. Просто послизнулася. Просто впала.

Зламала ногу.

Все. Стоп. Рух зупинився.

Я лежала вдома з гіпсом і дивилася в стелю. Тато лікувався як міг — я телефонувала медсестрам, давала поради телефоном, керувала здалеку. Павло був поруч. Але я звикла робити все сама — і безпорадність тиснула сильніше за біль у нозі.

Саме тоді — поки я лежала з гіпсом і думала — ми з Павлом вирішили все ж таки одружитися. Через місяць зняли гіпс. Я почала потроху ходити. І ми пішли — тихо, без свята, без обручок, без нарядів. Просто розписалися. Щоб бути однією родиною. Щоб я і малюк були на одному прізвищі. Війна не закінчилася. Його могли забрати знову будь-якої миті. Раптом якщо це станеться — щоб жодних питань ні в кого не було.

І через два тижні після розпису — не стало тата.

Він пішов так само, як мама. Різко. Несподівано. Швидко. Пішов до неї — я так думала тоді і думаю зараз. Вони не вміли одне без одного.

Мій світ зруйнувався вдруге.

Але якщо коли померла мама, поруч був тато — моя опора, мій тил — то тепер опори не стало зовсім. Зовсім сама.

Були голодні діти. Був бізнес, який тримався на мені. Була аптека без тата — без його досвіду, без його зв'язків, без його присутності, яка тримала все разом.

День похорону я майже не пам'ятаю.

Пам'ятаю тільки швидку, яка стояла поруч постійно — тиск, пульс, мене трясло так, що лікарі не відходили. Якийсь укол. Тимчасовий спокій. І знову — треба бути на ногах. Треба триматися. Діти голодні.

Я трималася.

Три місяці я боролася за аптеку.

Татові співробітники почали йти — один за одним. Я брала кого попало, аби хтось працював. Перебої, борги, проблеми з постачанням. Мій мозок, який стільки часу ігнорував біль втрати — почав здаватися. Горе, яке я не встигла прожити — лізло назовні в найневідповідніші миті.

І одного разу я просто закрила аптеку.

Здалася. Опустила руки. Перший раз у житті — здалася.

Усі мої страхи, які я носила всередині роками — втілилися в реальність одночасно. Немає опори. Немає грошей. Борги. Кредити. Двоє дітей. Нерозуміння, як жити далі.

Саме тоді — в найтемнішій точці — в інстаграмі з'явився запит у друзі. Максим.

Я дивилася на його ім'я на екрані. Довго дивилася. І відхилила.

Закрита книга. Я так вирішила. Все, що було між нами — залишилося там. У тому січні, у тому Водохрещі, у тих снах і знаках та ілюзіях. Мені зараз не до цього. Мені зараз взагалі ні до чого, крім виживання.

Я відхилила запит і закрила телефон.

Місяць висів за вікном — великий, байдужий, все знаючий. Закрита книга.

Але ненадовго.