Мій маленький світ

Я тримала його на руках — і не могла зупинитися.

Не тому, що боялася випустити. А тому, що не хотіла. Ця маленька тепла грудочка, яка щойно з'явилася на світ — вона була справжньою. Живою. Моєю.

Я думала, що знаю, що таке кохання. Я стільки разів його шукала — у снах, в арканах, у чоловіках за екраном і поруч. Думала, що знаю, як воно відчувається.

Я нічого не знала.

Те, що я відчула, коли взяла його на руки — не мало назви. Це не вміщалося в слова. Наче я тримала не маленьку людину, а цілий світ. Цілий Всесвіт, який щойно вирішив стати маленьким і теплим і лягти мені на груди.

Може, це були гормони. Може — щось більше. Я не знаю. Я просто знала, що готова вибухнути від цих почуттів — і водночас готова стояти так вічно.

Ми приїхали додому.

Максим написав, коли дізнався, що я народила. Питав усе — вагу, зріст, о котрій народила, як я почуваюся. Я відповідала — коротко, тепло, як відповідають, коли радість переповнює і слів не вистачає. Він радів разом зі мною. По-своєму, здалеку, через екран — але радів.

Це було останнє, що я пам'ятала про нього в ті дні. Бо далі почалося інше.

Нас зустріли — тато і старший син. Тепло, радісно, з обіймами. Але обидва були хворі — епідемія зачепила їх раніше. Я бачила це по очах, по кольору обличчя, по тому, як вони рухалися.

Незабаром захворіли і ми.

Я, Павло, малюк — усі потрапили в лікарню. Я лежала і думала тільки про одне — щоб малюк був у порядку. Все інше не мало значення. Максим, аркани, сни, минуле — все це існувало десь в іншому вимірі. Тут був тільки мій маленький світ. Мої діти. Моя родина.

Слава богу — обійшлося.

Ми повернулися додому. І ось тоді я побачила тата. Я не впізнала його.

Та людина, яка все життя була опорою — сильна, надійна, непохитна — стояла переді мною схудла, бліда, кольору стіни. Хвороба вдарила по ньому жорстоко. Безжально. Наче взяла все, що було всередині — силу, здоров'я, впевненість — і витрусила.

Не можна було втрачати жодного дня.

Ми із сестрою взяли все у свої руки. Обстеження, аналізи, лікарі. Діагнози посипалися один за одним — серце, діабет, легені. Хвороба мало не вбила його.

Почалося нове життя — лікарні, крапельниці, малюк, бізнес. Аптека, яку потрібно було тягнути. Дитина, яку потрібно було годувати і любити. Тато, якого потрібно було рятувати.

Все лягло на мої плечі. І я несла.

Бо нікому було більше. Бо так треба. Бо під серцем ще недавно грів мене мій малюк — і тепер він дивився на мене своїми очима, і цього було достатньо, щоб вставати щоранку і йти далі.

Максим не снився.

Не писав. Не телефонував. Просто — не було його в цей період. Наче життя саме розставило пріоритети — ось твій світ. Справжній. Живий. Займайся ним.

Я займалася.