Хай люблять мене

Життя тривало.

Дивно, як воно вміє це робити — тривати. Без запиту, без дозволу, без огляду на те, що в тебе всередині. Просто — триває. І ти разом із ним.

Я повернулася до своїх ефірів. У Тік-Ток, у знайомі голоси, у звичний шум, що заглушував тишу всередині. Знайомилася з людьми, сміялася, спілкувалася. Жила.

Максим був у довічному блоці. І вперше — це не боліло. Він приходив тільки уві снах.

Щоразу одне й те саме — він приїжджав по мене. Відвозив кудись. Ми кудись їхали разом, і мені було спокійно — тією самою спокійною тишею, яку я знала тільки з ним. Відчуття дому. Відчуття, що все правильно і все на своєму місці.

Я прокидалася — і відпускала ці сни легше, ніж раніше.

У реальному житті більше не було того шаленого магніту, що зводив мене з розуму. Не було ломки, не було війни голосів, не було пожежі в грудях, яка не давала дихати. Я згадувала про нього — так. Але тихо. Як згадують про щось, що було й минуло.

Місяць послабив хватку.

А в ефірах кипіло своє життя.

Через мене там навіть траплялися віртуальні бійки — смішно і трохи ніяково водночас. Люди сперечалися, доводили, суперничали за увагу. Я дивилася на все це і думала — як дивно влаштований світ. Там за екраном — справжні емоції, справжня ревність, справжня боротьба. А я сиджу тут і почуваюся трохи інопланетянкою.

Саме там я познайомилася з Павлом.

Він був на десять років молодший за мене — молодий, гарячий, закоханий. Закохався швидко і сильно — так, як уміють закохуватися лише ті, хто ще не навчився берегти себе. Писав щодня. Телефонував. Намагався стати ближчим — через екран, через кілометри, через усе, що стояло між нами.

Я не закохувалася у відповідь.

Просто спілкувалася. Приймала його тепло, як приймають плед в холодні вечори — із вдячністю, але без особливих почуттів. Він був хорошим. Щирим. Але моє серце на той час уже навчилося мовчати.

Я його приспала. Свідомо. Навмисно.

Після всього, через що пройшла — після пожеж і ломок, і шести годин очікування, і довічних блоків — я ухвалила рішення. Тихе, майже холодне рішення.

Хай тепер люблять мене. Я більше не хочу любити сама.

Кохання — це боляче. Кохання — це чекати біля заправки шість годин. Кохання — це чути його ім'я всюди і згорати ночами від магніту, який не вимикається. Кохання - це онлайн-дружба, коли хочеться більшого. Ні. Досить.

Хай люблять мене. Я прийматиму. Спокійно, без пожеж, без ломок. Просто — приймати.

Моє серце стало тихим. Майже бездушним. І я переконувала себе, що це добре. Що це мудрість, а не втрата.

Непомітно минув місяць. Може, півтора.

Павло був поруч — щодня, вірно, терпляче. Максим снився ночами й мовчав у блоці. Життя стало рівним і майже спокійним.

Я думала, що нарешті навчилася.

Місяць мовчав. Набирав сили. Чекав своєї миті.

І ця мить настала — раптово, жорстоко, без попередження. Як усе найважливіше в житті.