Довічний блок

Я була впевнена, що зачинила ці двері назавжди.

Блок. Гнів. Твердість, якої раніше ніколи не було. Я майже повірила, що все скінчилося. Що Місяць нарешті відпустив і я вільна.

Минуло три дні.

У подруги померла собака.

Здавалося б, що спільного? Але життя вміє плести такі візерунки, які жоден нумеролог не вигадає. Точна копія її собаки продавалася в одному місті. У його місті.

Подруга попросила відвезти її туди.

Я подивилася на неї, і всередині щось здригнулося. Тихо. Майже нечутно. Може, це знак?

Я погодилася.

Ми поїхали — я за кермом, подруга поруч, і наш спільний друг, який дзвонив нам усю дорогу без упину. І обидва — і подруга, і друг казали одне й те саме. Хором. Наполегливо. З тією особливою впевненістю, з якою люди збоку завжди знають, як тобі треба жити.

Зателефонуй йому. Скажи, що їдеш. Хай приїде. Я крутила кермо і мовчала.

Страх і цікавість боролися всередині — два старі знайомі, які нікуди не поділися, попри блок і гнів і всі мої клятви самій собі. Страшно було, що він не візьме слухавку. Або візьме — і скаже щось зле. Я була за кермом. Дорога, швидкість — не найкраще місце для таких дзвінків.

Але цікавість шепотіла своє.

Якщо він справді щось відчуває - не гру, а щось справжнє, то переступить через гордість. Приїде. Подивиться в очі. Скаже все те, що ховав за мовчанням і лайками і "мені потрібно подумати".

Я майже всю дорогу думала. Зважувала. Сумнівалася.

І все-таки — знайшла його номер. Розблокувала. Зателефонувала.

Він узяв слухавку одразу.

Було відчуття, що чекав. Наче знав — цієї хвилини, саме зараз — вона зателефонує. Місяць і таке вміє влаштовувати.

Я сказала, що їду до його міста. Що якщо є бажання — хай під'їде до заправки. Просто побачитися. Просто — нарешті — подивитися одне одному в очі.

Він наче погодився.

Ми купили собаку — маленьку, теплу, живу. Подруга сяяла від щастя. А я зателефонувала йому знову.

Він не взяв слухавку.

Ми не стали чекати. Розвернулися і поїхали додому.

Дорога назад була іншою — важкою, мовчазною. Я дивилася на трасу, і всередині знову піднімалося щось темне й гаряче. І тут — повідомлення.

"Ти думала, що я хлопчик? Спочатку посилаєш мене, а тепер на зустріч запрошуєш. Я ні за ким бігати не буду."

Я читала ці слова, і всередині щось вибухнуло.

Я всю душу йому навиворіт. Місяцями. Чесно, відкрито, без ігор — усе, що відчувала, усе, що боліло, усе, що палило зсередини. А він — его. Гордість. "Я ні за ким не бігаю."

Невже так важко було просто під'їхати? Подивитися в обличчя і сказати все те, що ховав за екраном?

Я відповіла. Без фільтрів. Без пощади. Все, що думала про нього тієї миті — все вийшло назовні. Я проклинала його. Посилала. Казала таке, що потім і не згадати, просто потік, який неможливо було зупинити. І заблокувала.

Довічно. Я так вирішила — довічно.

Приїхала додому. Зайшла в прямий ефір. Розповіла все своїм знайомим — про поїздку, про собаку, про його повідомлення. Вони сміялися, підтримували, казали, що я молодець.

І знаєте, що було дивним? Не було жодної краплі жалю.

Уперше за всі ці місяці — жодної краплі. Тільки твердість. Майже спокійна, майже холодна. Наче щось усередині нарешті стало на своє місце.

Я продовжила жити своє життя. Місяць дивився згори і посміхався. Він знав, що це ще не кінець.