Персонажі

Сон розчинявся повільно — як туман над рікою, що нікуди не зникає, а просто стає непомітним. Дні йшли своєю чергою. Я переконувала себе, що все це дурниці — свічки, гребінець, мармурова зала. Жіноча фантазія, не більше.

Але всередині залишилася ця порожнеча іншого роду. Не та важка, в'язка, до якої я звикла. А голодна. Жива. Та яскравість почуттів зі сну — легкість, тепло, впізнавання — тепер боляче контрастувала із сірістю звичайних днів. Життя здавалося пласким. Несправжнім.

Щоб хоч якось струснутися, я зібралася і поїхала провітритися — просто покататися, подихати, дати голові відпочити від самої себе. Допомогло. Ненадовго.

А вдома, майже не думаючи, я зробила те, про що потім не раз пошкодувала — і не раз була вдячна. Зареєструвалася на сайті знайомств.

Може, він там, — прошепотіла наївна частина мене. Не сміши, — відповіла інша.

Персонажі не змусили себе чекати.

Чого я тільки не надивилася за ці дні.

Були ті, хто надсилав своє фото замість привітання — без слів, без "здрастуй", просто фото. Як резюме. Були філософи, які з першої ж хвилини питали про сенс життя, але чомусь лише свого. Були "серйозні чоловіки", які за десять хвилин спілкування вже пропонували переїхати до них у село й вести господарство. Був один, який писав виключно голосовими — гучно, із придихом, о третій ночі.

Я видаляла застосунок. Потім знову встановлювала. Потім знову видаляла.

Сміялася з цього цирку — і водночас відчувала тиху, майже соромливу тугу. Десь глибоко всередині все ще жило те відчуття зі сну. Та легкість. Той погляд. І що довше я гортала анкети, то ясніше розуміла — я шукаю не просто чоловіка. Я шукаю того. Конкретного. З темно-сірими очима, як нічне небо перед світанком.

Це ненормально, — казав розум.

Я погоджувалася. І продовжувала гортати.

Потім якоїсь миті просто втомилася. Відпустила. Перестала чекати й шукати — просто заходила іноді, щоб скоротати вечір. Без надії. Без мети. Так, щоб туга не ставала зовсім вже оглушливою.

Вісімнадцяте січня прийшло тихо.

Водохреща. За вікном стояв міцний мороз, повітря було чистим і дзвінким — таким, яким воно буває лише цієї ночі, наче сама природа затамувала подих перед чимось важливим. Я не надала цьому значення. Просто вечір. Просто зайшла на сайт — за звичкою, без особливого інтересу.

І побачила повідомлення.

"Привіт, давай знайомитися"

Три слова. Без зайвого. Але щось у них зачепило — не сенс, а інтонація. Легкість. Наче ми вже знайомі і він просто продовжує розмову.

Я відкрила профіль. Максим.

І наступної секунди все всередині мене завмерло — на одну коротку, дивну мить.

Я дивилася на фотографію і відчувала дивне, майже непристойне впізнавання — наче десь уже бачила це обличчя. Не могла згадати де. Не могла пояснити. Просто — знайоме. Тепле. Своє.

Ні, — сказала я собі твердо. — Просто схожий на когось. Я відповіла.

І почалося.

Він писав легко, смішно, без найменшого зусилля — наче розмова з давнім другом після довгої розлуки. Виявилося, він був із друзями — сауна, гарний настрій, свято. Був явно напідпитку, і це зовсім його не псувало — навпаки, він іскрився. Жартував. Сміявся. І якимось чином умудрився розсмішити мене — мене, яка вже кілька тижнів носила всередині цю сіру, тиху тугу.

Ми швидко перейшли в інстаграм — сайт знайомств раптом став затісним для цієї розмови.

Я сміялася. По-справжньому. Вперше за довгий час.

І десь на краю свідомості, зовсім тихо, майже нечутно — щось прошепотіло: це він.

Я прогнала цю думку негайно. Бо він був очевидним Казановою — легким, чарівним, звиклим подобатися. Таким, для кого жінки — розвага, а не доля. Я бачила таких. Я знала, чим це закінчується.

Просто веселий вечір, — вирішила я. — Нічого більше. Але Водохрещенська ніч мовчала за вікном і знала своє.