Глава 14

 Дерева почали рідшати й автомобіль виїхав на широку поляну, з усіх боків оточену лісом. Дорогу перекрив високий паркан, який надійно ховав будинок з коричневим дахом. Ворота розсунулися й авто заїхало на широке подвір’я викладене бруківкою та обсаджене садовими квітами. З-під світла фар, виднівся великий двоповерховий дерев’яний котедж, зроблений з цільного круглого бруса.

Сусідів поруч не помітила, тому якщо чоловік вб’є її, то зможе непомітно позбутися тіла. Від такого припущення стало лячно. Сподівалася, що Андрій не вбивця і стало соромно за такі думки. Анна не виказувала страху, що несподівано нашіптував на вухо божевільні припущення. Андрій зупинив авто, вимкнув двигун та розвернувся до дівчини:

- Приїхали! Буди нашого сонька.

Чоловік вийшов на вулицю і направився відчиняти великі парадні двері. Дівчина перевела погляд на свого нареченого. Він спав як вгодований кіт, не реагуючи на звуки. Андрій увімкнув вуличне освітлення та відчинив дверцята авто. Незважаючи на Анну, почав трусити Стаса за плечі:

- Прокидайся, любитель пригод, - Стас застогнав та не розплющуючи очей, почав розмахувати долонями, немов відганяє набридливу муху. – От цього я і боявся. Доведеться нести його на своїх плечах.

Чоловік обійшов авто й відчинив двері з іншого боку. Схопив руки брата та змусив сісти. Він щось нерозбірливо сказав і вперто не розплющував очей. Андрій поклав його руки собі на спину й міцно тримав за долоні, які опинилися біля мужніх грудей. Він підвівся і п’яне тіло Стаса повністю навалилося на його спину. Чоловік робив повільні важкі кроки, волочачи брата за собою.

Зайшов до будинку та закинув сонне тіло на ліжко гостьової спальні. Почав знімати з нього взуття і помітив Анну, яка застигла на порозі кімнати. Андрій сердито кивнув головою:

- Вибач, будете тіснитися тут. На другий поверх я його не витягну.

Обличчя дівчини чітко виражало хвилювання. Вона, непомітно для себе, почала гнути пальці, наче вони заберуть непотрібні емоції. Спостерігаючи, як чоловік позбувається останнього мокасина, наважилася озвучити свої турботи:

- Я гадала, що спатиму в окремій кімнаті.

Чоловік невдоволено пирскнув та, поклавши взуття під ліжко, підійшов до дівчини:

- Розважалися ви удвох, тому тобі його доглядати. Якщо вночі йому погіршає, то скажеш мені. Я буду на другому поверсі, центральні двері прямо по коридору. Вбиральня є на першому поверсі – другі двері праворуч. Не переплутаєш?

Анна заперечно похитала головою. Не могла вимовити хоча б щось, оскільки перед очима виник спогад надто близького контакту з Андрієм. Згадався його злий подих на її обличчі, руки, що міцно стискали зап’ястя та гнів у очах, який спопеляв все на своєму шляху. Чоловік пішов й зачинив двері. Вона чула його кроки й не виходила зі свої нори, де її посилили зі сплячим Стасом.

Як тільки Андрій піднявся на другий поверх, дівчина одразу попрямувала до вбиральні. Холодна вода трохи привела думки до ладу після всіх подій. Повернувшись до спальні, знайшла Стаса у такому ж положенні – сплячого по центру ліжка, на спині, з широко відкинутими руками. Їй здалося, що ліворуч трохи більше місця, тому невпевнено підійшла, поклала його долоню на живіт та лягла поруч.

Ця ніч була однією із найжахливіших ночей у її житті. Гучне хропіння Стаса заважало спати, його п’яний подих блокував кисень, а звичка битися ногами та руками не сприяла спокійному сну. Вранці прокинулася від дзвінка Стасового телефону, який наполегливо виказував ознаки життя у кишені його штанів. Спочатку, Анна ігнорувала запальну мелодію, проте, зовсім скоро їй це набридло і вона дістала його на волю, подумки позаздривши Стасу і його міцному сну.

Насправді безмежно раділа, що важка ніч позаду.  Стиснула смартфон у долоні та побачила на екрані номер свого телефону і підпис «Киця». Згадала, що її сумочку з ключами, телефоном та грішми викрали у нічному клубі. Припускала, що її знайшли й телефонує адміністратор закладу, щоб повідомити про знахідку, оскільки саме номер Стаса був останній у журналі викликів. Вона натиснула на кнопку. Її «Алло» прозвучало дещо хрипло. Почула чоловічий голос:

- Доброго ранку! О, це так успіх! Невже сама власниця телефону по якому я зараз говорю відповіла? Сподіваюся не розбудив.

- Якраз навпаки. Я ще спала, але знахідка мого смартфону варта втраченого сну.

Анна сіла на ліжко, доторкнувшись ногами до підлоги. Намагалася говорити тихо, щоб не розбудити Стаса, але він й так не реагував на шум. Її співрозмовник повідомив:

- Ціную відвертість. Знайшов твій телефон у сумочці, яку ти вчора забула. З радістю поверну її та весь вміст сьогодні ввечері у ресторані «Феєрія».

Ця розмова здавалася дівчині підозрілою. Чоловік говорив так, ніби знає її. Не розуміла навіщо йти до ресторану, хіба що, там теж працює цей адміністратор. Вирішила впевнитися у своїх здогадах.

- Чому там? Я приїду до клубу та заберу сумочку і звичайно щедро винагороджу за знахідку.

- Ти, мабуть, не зрозуміла з ким розмовляєш, – і хоч голос здавався Анні знайомим, проте чітко уявити його власника перед своїми очима не могла. Після витриманої паузи почулося ім’я, господаря якого вона бажала б забути. – Це Назар Парнастюк. Ти мене вчора добряче розмалювала кров`ю, тому у якості компенсації вимагаю романтичну вечерю з тобою.