Глава 8

Швидкими кроками піднялася сходами й опинилася у довгому коридорі. Треті двері зліва її зовсім не цікавили. Натомість відчинила першу кімнату, яка трапилася на шляху. Вінтажні речі, запах лаванди та класичний інтер’єр наштовхнули на думку, що це спальня Сільви, принаймні вона б їй личила. Поспішно зачинила двері та відчинила наступні, за якими ховалася чергова спальня. Стандартний спальний набір меблів та повна відсутність аксесуарів, свідчили про те, що ці апартаменти зовсім не обжиті.

 Попрощавшись з ними, попрямувала до наступної кімнати. Це знову виявилася спальня у світлих тонах. Очі Анни натрапили на настінний фотоколаж з весільними фотографіями Андрія і Поліни. Серце відчуло болючий удар та почало битися сильніше. Чомусь споглядати зображення цієї усміхненої пари було неприємно. Без сумнівів – це покої старшого Смарзалюка. Дівчина невпевненими кроками пройшла всередину та витягла із сумочки жучок. Шукаючи надійного сховку, швидким поглядом пробіглася кімнатою. Підійшла до шафи, потягнулася на пальцях ніг та поставила крихітний підслухувальний прилад на неї. Знову сподівалася на халатність прибиральниці. Уже направилася до виходу як двері несподівано відчинилися і на порозі постала грізна постать Андрія.

Чоловік нагадував грозову чорну хмару, яка покрила собою небо. В його карих очах спалахували блискавки, що пропалювали Анну. Від такого злого погляду дівчина інтуїтивно втиснула голову в плечі, своєю присутністю намагаючись не гнівити цього розлюченого звіра. Чоловік рішуче пройшов всередину та зачинив двері. Боляче схопив дівчину за лікоть й ненависно прошипів:

- Що ти тут робиш?

Анна застигла на місці й навіть не знала, що відповісти. Страх прокрався до серця та змушував його нестримно калатати. Усі розумні пояснення зникли й жодне не навідувало її. Кількасекундну тишу порушив Андрій, насмішкувато мовивши:

- Що цього разу? Знову ліфчик розстебнувся, чи помилилася дверима? Це не треті двері зліва. Невже не помітила, що тут не ванна кімната?

Дівчина вперто мовчала та вигадувала розумну причину свого перебування у лігві цього грізного хижака. Андрій не мав наміру відпускати її без відповіді. Міцніше стиснув лікоть, силою розвернув та припечатав Анну спиною до дверей. Своїм міцним тілом притиснувся до дівчини, повністю знерухомлюючи її та позбавляючи можливості втекти. Чоловік стояв настільки близько, що вона відчувала стук його серця та пришвидшене дихання. На рівні сполоханого обличчя він грізно вперся долонями у двері, цим самим звільнивши руку. З-під насуплених брів виглядали його темні очі, у які закралася пітьма і вони палали злістю.

- Зізнавайся. Чому ти тут?

Анна нервово ковтнула колюче плетиво страху та привела свої думки до ладу. Тихо, немов боячись сказати зайве слово, промовила:

- Я гадала це кімната Стаса.

- Невже не помітила жіночі речі на комоді? Там скрізь валяються прикраси та косметика Поліни. А фото на стіні, його ти теж не помітила? – Раптом, очі Андрія наповнилися розумінням. Не чекаючи відповіді, він продовжив: - Ти взяла коштовності моєї дружини, так? Негайно показуй вміст своєї сумки.

Чоловік відхилився та двома руками схопив її сумочку, намагаючись розчепити сріблясту блискавку. Як тільки згадалося начиння цього радикулю, в Анни потемніло перед очима. Там знаходився справжній клондайк: пістолет, перцевий балончик й наручники. Образа настільки заволоділа Анною, що їй захотілося негайно все розповісти. Навіть не знала, що гірше – нехай Андрій дізнається правду, чи вважає злодійкою. Міцно стиснула сумочку у своїх руках та значно підвищила тон розмови:

- Ти геть здурів? Я не злодійка, мені не потрібні ці брязкальця. Не дозволю копирсатися у своїй сумочці, це принизливо. Невже й справді гадаєш, що дівчина твого брата обікрала майбутню рідню? – хоч Андрій і відпустив руки, проте з його вигляду зрозуміла – він і досі так вважає. Не припиняла обурюватися: - Звісно я помітила, що це не спальня Стаса, тому і хотіла вийти з неї, але одразу з`явився ти зі своїми божевільними звинуваченнями.

Андрій дивився на неї зверхньо та гордовито, наче вона не варта й крихти його уваги. Нарешті, ніби щось збагнувши, пальцями потер свою бороду та ледь помітно всміхнувся. Ця хитра посмішка не подобалася, дівчина зрозуміла – він щось замислив і невідомість добряче змушувала нервувати.

- Добре, прикраси можеш залишити собі, я куплю Поліні інші. Забуду про цей випадок якщо залишиш мого брата. Ти – шахрайка й аферистка, ласа до грошей, тому назви свою ціну. Скільки хочеш, щоб назавжди дати спокій Стасу?

- Ніскільки, придурок. Гроші мені не потрібні.

Така пропозиція обурювала. Звичайно, вона знала, що не подобається цьому зарозумілому джентльмену, але щоб настільки – навіть не підозрювала. Чомусь він не злюбив її з першої їхньої зустрічі. Андрій зробив крок та опинився дуже близько до дівчини. Грубо схопив її зап’ясток й демонструючи силу та владу над нею, міцно стиснув руки. Біль, наче тугі браслети, пронизував аж до кісток. Помітивши ледь помітні сльози на синіх очах, чоловік послабив хватку і вже не тиснув, а тільки тримав злегка почервонілі зап’ястки. Нахилився й майже невагомо торкаючись губами її вуха, прошепотів:

- Тоді навіщо тобі нишком прокрадатися у кімнату мого брата? – цим шепотом він ніби звертався до її душі, проникав у найпотаємніші закутки свідомості, спонукаючи на відвертість. Анна з острахом зрозуміла – їй подобається така близькість. Його дотики вже не приносили біль, а навпаки зігрівали та дарували цілюще тепло. Вона мовчала, відчуваючи на собі п’янкий подих й уловлюючи легкий аромат чоловічих парфумів. Андрій різко відсторонився та з цікавістю поглянув на її вуста. Злегка похитавши головою, наче позбавившись від дурману, його риси обличчя знову вдягнули на себе маску ненависті. Холодним сталевим тоном продовжив: