РОЗДІЛ 13

Вперше на театральну виставу  мене  чотирнадцятирічного потягла бабуся. Силоміць, в межах програми окультурення мене темного. Це була якась історична драма. Середньовічні декорації в сіро-чорних тонах, метушливі актори й біганина по сцені зі звуком, немов слоники  гасають – такі були мої  перші враження. Кульмінацією  стала видовищна сцена страти  головного героя  під монументальну музику. Кат з червоним ковпаком та   бутафорною  великою закривавленою сокирою виглядав ефектно. Я ледве висидів на тій виставі й зарікся ніколи ногою не потикатися в будівлі з гордою назвою «Театр». І не потикався. Доки не почав зустрічатися з Танею. Вона була  завзятою театралкою, тому пару разів їй вдалося мене витягти  на комедійні спектаклі. Комедія – то не драма, голова після вистави не болить, болить прес живота, бо  насміявся, відпочив, розслабився. 

А тут я вперше свідомо йшов на драму. Не з-під палки, а цілеспрямовано і з бажанням. Хоча, треба відзначити, що я не стільки йшов дивитися  спектакль (мені було байдуже як на  жанр, так і на сюжет), скільки на гру акторів, на гру конкретної  акторки.

 Таня аж розцілувала мене, коли я їй ті контрамарки на спектакль «Жінка моєї мрії» показав – давно не влаштовували мистецьких вечорів. Дружина одягла свою найкращу сукню, намакіяжилася, немов то вона була акторкою, начепила  навіть особливий кулон, якого тримала в скриньці як щось дуже цінне. Було видно, що для неї цей вихід у світ означав доволі багато. Для мене теж, але треба було не подати вигляду, що саме мене тягло до театру, розташованого на вулиці Богдана Хмельницького. Якщо бути точним, то хто саме. Левченко Варвара  Андріївна. Напередодні я  прошерстив увесь інтернет і  знайшов усю можливу інформацію про Левченко Варвару Андріївну. Шукав я  світлину, з якої можна б було  написати портрет. Але усі ракурси на фотографіях, що знаходилися у вільному доступі, були непривабливими й частіш за все спотворювали її миле личко. 

Дякувати інтернету, я все ж дещо про  неї дізнався. На особисту сторінку у Фейсбуці вона нікого стороннього не пускала, тому довелося  радіти, що Варвара була акторкою, тому про неї в мережі ширилися статті й інтерв’ю.
 Їй було  двадцять сім.  А й не скажеш, бо за рахунок  невеличкого зросту  скрадалося років п’ять-шість точно.  Батьки – медики. Мама – невропатолог і головний лікар медичного центру «Ескулап», тато – педіатр, бабуся була кардіологом, дідусь – хірургом.  Інформацію про  старшу сестру Любу я пропускав. В шкільні роки Варвара співала, навіть була переможницею невеличкого вокального конкурсу. Під час навчання в школі займалася в театральній  студії й брала участь у шкільних постановках, тоді ж вирішила стати  акторкою. Після завершення школи вступила до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені  І.К. Карпенка-Карого. Знімалася у серіалах у епізодичних ролях. Назви серіалів мені ні про що не говорили, але я їх усі виписав – планував передивитися. А поки що я шукав факти про особисте життя. Така вродлива харизматична жінка й не одружена – вже був нонсенс. 

Їй приписували роман з режисером, але  в трьох інтерв’ю Варвара цю плітку спростовувала. Про себе майже нічого не говорила, лише про ролі та творчі плани. Ролі… Хоч їх було не так багато в її акторській кар’єрі, але   про кожну роль вона розповідала, як про знаковий крок сходинками творчої кар’єри. Враховуючи, що жінка, яка мене цікавила, була публічною особою, інформації в мережі  все ж було дуже мало.
Як завзята театралка, дружина придбала ще перед початком  першої дії програмку, в якій вичитала прізвища акторів та історію п’єси. Я теж поцікавився акторським складом,  відшукав поглядом  прізвище  з ініціалами – Левченко В. А. напроти персонажа – служниця пана Танера.

—    Які чудові актори залучені в цьому спектаклі! Руденка Артема я бачила в  «Іграх на задньому подвір’ї», він так талановито грав Асафа Сахарова  – вигукнула Таня, немов я знав і про що та драма «Ігри на задньому дворі», і хто той актор Руденко Артем. Не знаю щодо інших, я не зводив погляду з Варвари в образі служниці. Грала вона талановито. А я мав можливість санкціоновано  на неї дивитися. В якийсь момент, виголошуючи монолог зі сцени, вона помітила мене в ложі й ковзнула  поглядом по Тані. У цьому погляді я прочитав біль і розчарування. 

В антракті  Тані знадобилася вбиральня, а до жіночої утворилася  величенька черга, тому я  залишився на самоті хвилин на десять. Знічев'я пройшовся коридором, на стінах якого висіли фотографії  провідних акторів театру. Варвару Левченко я теж віднайшов. Спочатку прикипів поглядом, потім, немов шпигун, заскочений за злочином, озирнувся навкруги, чи нема десь поруч дружини. А далі відкинув усілякі табу,  дістав мобільний телефон і  швидко наробив знімків.  Вже тоді я розумів, що намалюю її портрет  за будь-що.  А в портретній світлині фотограф примудрився так вдало спіймати  світло в її неймовірних очах.  

Всю дорогу додому Таня тараторила, розказуючи, як їй сподобався сюжет, гра акторів, атмосфера, костюми, декорації. В її суцільному захопленні усім, що відбувалося на сцені, я  перечепився об питання:

—    А ти помітив, яка гарна акторка виконувала роль служниці Мі-мі? Я її десь бачила, у якомусь серіалі. І вона  так на тебе дивилася, ти помітив?

—    Так. То Варвара Левченко. Тітка учениці, з якою я займаюсь. Це вона дала нам контрамарки, - не бачив потреби брехати чи то викручуватися. Тим паче, що все було логічно й цілком пристойно. В чому я був винен? Що думаю про гарну жінку, яку хочу намалювати? Звичайно, стодоларова купюра в мене таких емоцій не викликала, але й про роман чи то якісь стосунки з Варварою я не помишляв. Брешу, помишляв, але не планував. 

—    Зайдімо в супермаркет й купимо на вечерю велику піцу та морозиво, - перемикнув увагу Тані, бо знав, наскільки неприємно потрапляти до сірих буденних справ, а особливо на кухню,  зразу після  святкового заходу.  Таня вдячно притулилася до мене й посміхнулася.