РОЗДІЛ 10

Я не спав майже всю ніч. Думав. Скоріше думки мене завзято колупали. А ще кропивою жалили ті купюри, які я мав малювати у вигляді картин. Я ті банкноти вперше бачив, тому  спочатку розглядав, потім склав у конверта, щоб очі не бачили, а далі – запхав між книжок у сервант. Все ж Діма прекрасно знав на що тиснути – на найболючіше, Ірку. Бути їй винним, та ще й гроші – то покарання вишукане. Я ні в якому разі не звинувачував батька, що  він взяв гроші у Ірки – він рятував найцінніше – дружину. На його місці я б зробив, певно, так само. Для початку все ж я мав спитати у батька про істинне джерело коштів на операцію мамі, бо Дімці не особливо то й вірив:

—    Тату, тільки чесно, звідки гроші на операцію? – спитав, коли приїхали забирати з лікарні маму додому. Приїхали раніше,  довелося чекати, коли лікар звільниться після обходу.

—    Дізнався, - ховаючи очі, немов кіт, що нашкодив, відповів батько. – Нічого погано в тому не бачу. У них є гроші, можуть дати, не збідніють. Ми ж повернемо. Ірина казала, що ти відмовився, коли вона пропонувала. Вона щиро хотіла допомогти, я це по очах бачив. 

—    Ти не хвилюйся, па, я не з претензіями. Просто мав знати. Тепер думатиму, як повертати.  Твоя турбота – мама, а все інше я спробую вирішити.

—    Кредит не бери, то – кабала шалена. На крайняк  продамо дачу, - пропонував тато спересердя.

—    А маму на літо куди ти вивозити будеш? Вона без дачі заскніє у  квартирі. Там її гладіолуси, жоржини. Без петрушечки, цибульки та окропчику вона збожеволіє. Не вздумай!

—    Я б нирку віддав, але старий, не візьмуть. А ще цеє, сім’я беруть для банку сперми. Дорого платять, я дізнавався. Але донорами можуть бути лише здорові фізично та психічно чоловіки віком до тридцяти дев’яти  років. Які мають здорову дитину.

—    Тату, не натякай, це без мене. Є інші способи заробити гроші, - реально не уявляв тієї процедури забору сперми, хоч убий. З ниркою прощатися теж якось не хотілося.

—    Та там нічого складного.  Просто обстежать на СНІД, гепатити там всякі, венеричні хвороби і все. У тебе ж шикарний генотип. Он Іриска яка  гарненька вийшла. А ще мені розказували  наші в  лікарні, що як напряму з бабою переспати, ну не сперму здавати, а  природним шляхом запліднити, то теж гроші великі платять, - ніколи не  підозрював, що мій батя жах, який комерційний тип. 

—    Ні, тату, знати, що десь є твої діти, - не для мене.  Це як зрада чи що.  Ти б на таке пішов? – отак прямо в лоба.

—    Я за віком не підходжу, - поліз задкувати, як рак, батько. – Щоб мама не знала, пішов би. 

—    То ти лише говориш так. Не пішов би, я знаю. Вибач, мені тут підкинули роботу картини намалювати. Великі гроші обіцяють. Краще я займуся тим, що  вмію робити гарно, а не авантюризмом. Чула б тебе мама, - присварив за крамольні думки. 

—    Я сподіваюсь, не почує. А ти не розкажеш. І що тобі там замовили намалювати? Голу бабу?  Великі гроші за таке й платять переважно, - проявив обізнаність батько.

—    Тато, ти невиправний. Тобі одні баби лише на умі. Сивина в бороду, - посміхнувся, бо насправді мені подобався позитивний настрой батька, було видно його радість, що у мами гарні прогнози, хоч попереду були ще курси хіміотерапії.

Маму виписували, як зірку кіноекрану. Вона там з усіма встигла перезнайомитися, розповісти свою біографію, вразити добірними фактами свого родоводу. А там було, чим вражати й про що розповідати!  Мама любила хвалитися, що походить із знаменитого українського роду Фальц-Фейн. Її прабабуся – то ота  Софія, що вдало вийшла заміж за багатого землевласника у Херсонській губернії, який мав тисячі овечих отар і прибутковий  бізнес з переробки вовни.  Спочатку Софія поховала одного чоловіка, далі одружилася ще з одним підприємцем, який теж не довго ряст потоптав. Опинившись сам на сам з великими статками й  чималими боргами, бо господарювали чоловіки не досить успішно, Софія вирішила, що її час настав. Вона й раніше радила  другому чоловіку, що треба міняти напрямок, одним вівчарством капітал не склепаєш, але він дружини не слухав, жив за принципом, що  місце жінки на кухні, у ліжку й біля дітей. Ага, ще у церкву можна бігати, а до грошей – зась, бо не осилить  бізнесові складні справи. А Софія виявилася підприємливою жінкою, яка швидко переформатувала бізнес, перетворивши його на відомий і прибутковий, бо паралельно з вівчарством почала вирощувати на благодатній землі зернові та виготовляти якісні консерви. Ще трошки часу – і Софія побудувала власний порт Хорли.  Вона пішла б і далі, адже мала план побудови власної залізниці. На жаль, підкрався 1919 рік зі своїми бурхливими подіями. Як  буржуазний елемент Софію застрелили у її ж  офісі більшовики, які не любили заможних і незалежних. Та ще й жінок. А Софії пропонували втекти. Не схотіла. Не змогла. Як залишати те, в що вклав душу. 
Ну от мама й пишалася такою прабабусею, розказуючи усім, як  перипетії серіалу, події славної, але печальної історії родини. Усі завжди слухали з роззявленими ротами, бо мама як почне говорити – заворожить, немов удав свою здобич, голос у неї приємний, гіпнотичний. Я їй казав, що треба вже сідати писати мемуари, так не слухає. Родовід тата не такий вражаючий, там усі  лікарі. На мені природа пристойно відпочила – і не підприємець, і не лікар, щось незрозуміло що. Дід, татів батько, ще як живий був, проглянувши мої малюнки в папці, видав, як  Шевченків батько:

—    Або будеш мазилом нікому невідомим, або все ж у нашому роді талант дозрів. Бог руки не до сра**  таки  притулив. Морди гарно вдаються. І дрібні деталі. 

У лікарні мама трималася павичем, демонструючи верхню межу оптимізму, посміхаючись і запевняючи, що відродилася, як фенікс, і готова жити на повні груди, тобто на повну одну грудь. Зате яку! Четвертий розмір! Саме так відверто вона повідомила це усьому відділенню.

А от вдома  вона вклалася знесилена в ліжко й першим ділом виплакалася, як героїня паршивого сентиментального до  печінок серіалу. Тато перелякано подумав, що може що болить, кинувся втішати, мовляв, з якого приводу водограй такий потужний, яку пігулочку дати, що зробити, якого лікаря викликати?