РОЗДІЛ 9

Педрада як завжди затяглася, тому що  питань назбиралося чимало. Учителів, що атестувалися  цього року, теж було багацько, і то кожен мав виступити, розповісти про свій педагогічний поступ за останні  чотири роки. Ото я не знаю, хто придумав тягомотину з атестацією, де вчитель кожні чотири роки має звітуватися, як розвивається, які курси проходить. Будь-яка людина має постійно розвиватися, а особливо вчитель, інакше не тільки діти не сприйматимуть, сам себе перестанеш поважати. Ну не може вчитель працювати в школі й не розвиватися. 
Директорка Марія Карлівна приємно  здивувала під фінал педради, оголосивши:

—    Особливо хочеться відзначити роботу нашого колеги  Волошина Єгора Максимовича, адже  Світельська  Сашенька дістала перемогу на районному етапі історичного конкурсу, тому йде на міський.
Усі аплодували, мені було приємно, але не тому, що хвалили мене, ні. В душі радів за дівчинку, бо  розумні діти – то вчительська радість. Заради таких світлих дітей хочеться  працювати, їхні здобутки – бальзам на втомлену душу учителя.

 Такий щасливий і окрилений  здобутками Олександри, вискочив  після педради, бо  план дня передбачав заскочити додому, приготувати  доньці вечерю, а потім забрати її з садочка й трохи погуляти на дитячому майданчику.

 Людина передбачає, а Бог розставляє свої пріоритети.  Біля школи  на мене чекали. У вродливій доглянутій жінці я впізнав маму Левченко Каріни, надто вони були схожі. На відміну від Каріни, мама не була такою нахабною. Сама ввічливість та запопадливість:

—    Єгоре Максимовичу, доброго дня. Пробачте,  чи є у вас хвилинка? -правильно почала бесіду мама Каріни. 

—    Я вас слухаю. Небагато часу, але є.  Як мені до вас звертатися?

—    Мене звати Любов Андріївна. Я мама вашої учениці Левченко Каріни, - представилася й немов просканувала поглядом своїх якихось неприродних  бірюзових райдужок очей. – Ми можемо з вами поговорити десь, не тут перед школою?

—    Наприклад? – аж було цікаво, куди вона мене потягне.

—    У мене в машині буде зручно й подалі від людських очей, - неочікувано запропонувала. Я ж навпаки, не особливо від тих людських очей хотів ховатися, особливо з мамою Левченко.

—    Краще ходімте в скверик. На свіжому повітрі воно якось краще, - не став ризикувати й усамітнюватися. Сімейство Левченків реально напружувало, особливо коли було ввічливе й приязно посміхалося.

—    Каріна у нас з чоловіком єдина донька. Ми б хотіли, щоб у неї усе було по можливості. Одинадцятий клас, самі розумієте. Я начувана про її проблеми з вашого предмету. Не хотілося б, щоб  погана оцінка з історії зіпсувала  атестат. Історія Каріні буде потрібна при складанні ЗНО, тому ми з чоловіком порадилися й вирішили, що  непогано б було, аби у Каріни був репетитор з цього предмету. З вересня вона займається з репетитором з мови, то ситуація корінним чином змінилася. Донька така дитина, з якою має бути індивідуальна робота.

—    Якщо ви вважаєте, що це необхідно вашій доньці, то чому б і ні. Ви батьки, це ваш свідомий вибір. Я не зможу бути у Каріни репетитором, достойних кандидатур на прикметі теж не маю, - попередив питання Любові Андріївни, бо прекрасно розумів,  куди вона хилить.

—    Чому ви не можете бути репетитором? – аж змінилася на обличчі. Не звикла панянка отримувати відмови.

—    Учитель, який викладає  в учня певну дисципліну, не може бути репетитором. Знайдіть когось іншого, з іншої школи, наприклад, - ой як волала моя інтуїція, що  в це все влазити не варто.

—    Каріна каже, що хоче, щоб навчали лише ви. Я попитала, усі одноголосно схвалюють саме вашу кандидатуру, усі кажуть, що ви гарний вчитель. Ми заплатимо. Багато. У нас є можливість.

—    Не в грошах справа. Ми з Каріною, чесно кажучи, не особливо знаходимо один з одним спільну мову, - не став приховувати реальний стан речей. – Боюсь, не спрацюємось.

—    Повірте, вона до вас звикне й все буде гаразд. З викладачкою мови теж не зразу склеїлося. Зараз усе чудово. Я проведу відповідну роботу, щоб вона слухалася й виконувала усе, що скажете.  А то не отримає на день народження нового телефона. Я знаю, як на неї натиснути, - в голосі жінки прозвучали нотки металу, це було настільки переконливо, що я аж поспівчував Каріні. Жінка складала враження сильної характером панії, яка завжди досягає свого.

—    Історія – предмет, який можна вивчити самостійно, а не  витрачатися на репетиторів, - підійшов з іншого боку.- В інтернеті купа відеоуроків, які проводять  непогані вчителі. Якраз вистачить зекономлених грошей на дорогого телефона. Бо Каріна ж певно хоче дорогого? – отут почав уже іронізувати, характер такий, хай йому грець.

—    Непогані вчителі, - виокремила з контексту Любов Андріївна. – А я хочу, щоб у доньки були найкращі, - це вона так відважувала мені комплімент. Уміє панія умовляти. - Часу до ЗНО залишилося не так багато.  Воно краще, коли хтось наставляє, регулярно підказує. І я хочу бути певна, що у доньки буде гарна оцінка.

Ага, мене купували, вірніше купували гарну оцінку. Не стільки я потрібен був у якості репетитора, як гарна оцінка з історії. Ситуацію мама Каріни змоделювала  прекрасно: він вчить, значить не поставить погану оцінку, бо виходитиме, що паршиво навчив. Але не прораховано було, що я навчився у житті відмовляти, коли розумів, що для мене це неприйнятно. 

—    На жаль, маю відмовити. Не маю часу, - якщо рубати, то швидко й без варіантів. Не з цією жінкою, вона для себе мету поставила. Мету вона бачила, перешкоди – ні.

—    Ось візитівка. Подзвоните, коли передумаєте, - майже вклала мені в  руку стильно оформлену візитівку.

—    Навряд чи, - спробував відкараскатися.

—    Не зарікайтеся. Життя складне, невідомо який сюрприз подарує. Я все ж чекатиму вашого дзвінка, - її мила посмішка можливо б і здалася щирою, коли б не холод  штучних бірюзових очей. Невже вона думає, що з такими  ефектними лінзами  їй дійсно гарно? Чомусь мені стало дико цікаво, а який природний колір її очей? Як художник я уявив її з різним очима – вперше не міг зупинитися на чомусь одному.