РОЗДІЛ 8

Ще давні мудреці говорили:  «Головне – навчитися  з кожної ситуації брати щось корисне». Доки ми Ірисці активно вичісували вошей з гнидами, я навчився готувати її улюблений плов, намалював портрет. Донька теж не залишилася у боргу – намалювала мій портрет.

—    Тату, правда ти у мене вийшов гарний? – вертіла в руках альбомний листочок, на якому різноколірними олівцями було зображено щось, важко схоже на людину, але я хвалив, і запевняв, що з неї однозначно вийде шикарна художниця, бо гени ж мають колись і десь вистрілити. 

—    Правда, моє сонце. Мене ще ніколи не малювали таким гарним, - дітей  і все, що вони роблять, завжди треба хвалити й підіймати  над прозою життя, бо крильця у них ніжні, делікатні, обламати так легко, доки вони не  зміцніли А виростити нові практично неможливо.

—    А бабуся каже, що чоловік не повинен бути гарним, - оце вже пішла проза життя. Наша бабуся, тобто моя мама, як накаже, то  хоч словник її перлів видавай.

—    А яким же він має бути? – сам нарвався на комплімент, то чому ж здивувався.

—    Трохи кращим за мавпу. А на яку мавпу? Бо я у книжечці бачила і макаку, і горилу. Вони різні. Горила більш схожа на людину, - кмітлива моя дівчинка, і усе вона хоче знати.

—    То бабуся жартує. Мавпи – то мавпи, тварини такі. А люди – то люди. Теж тварини ще ті, але розвинені. Ходімо казку почитаємо про Нільса, як той мандрував з дикими гусьми по всій Швеції. Ото хлопцю пощастило!

Нашій мамі-бабусі зробили операцію, як стверджували лікарі – успішно. Тато схуд від хвилювання, але практично не полишав лікарні. Хоч він й не подавав виду, але було видно, що цей життєвий іспит йому дався  важко. 

Коли я повернувся до школи у понеділок, то був приємно здивований – більшість учнів раді були мене бачити. Колеги раділи, що не треба заміняти й у свої  вікна вони зможуть займатися власними справами. Усі питали чи одужав я, бо помилково вважали, що на лікарняному був саме через свою хворобу. Я ж нікому не збирався розповідати про справжню причину своєї відсутності. Але ж ідеального щастя не буває, завжди є фактори, які зіпсують гармонію. Відмічаючи відсутніх у 11 класі, помітив (там і сліпий прозрів би), що за два уроки, на яких мене заміняли інші колеги, у Левченко стоять дві дванадцятки. Єхидна інтуїція  пропищала на вухо дратівливим голоском, що дівка реально жадібна. Ні, щоб однією дванадцяткою обмежитися, я б і не помітив, можливо, вона (а може яку «шістку» підмовила) прималювала собі аж два вищі бали, які я рідко ставлю. В голові пронеслося ураганом «Як так?» У завуча дізнався, хто мене заміняв, раптом вони їй реально за якісь неймовірні заслуги поставили ті дванадцятки. Тамара Іванівна, біологиня, чесно зізналася, що проводила не історію, а біологію, бо відстає за програмою:

—    Пробачте, Єгоре Максимовичу, але використала  заміну на ваш урок. Додому задала, щоб законспектували наступний параграф. Нікому, не лише Левченко, жодної оцінки не ставила, бо пояснювала новий матеріал. Лише відмітила відсутніх, - мовила  Тамара Іванівна, покрутила журнал, роздивилася журнальну сторінку й з прищуром бувалого вчителя підмітила: - Обидві оцінки ставила одна людина. Манера написання двійок одна, ось погляньте.  І це не ви, бо ви пишете двійку ось так, видовжено, а я, - вона перегорнула на сторінку біології, - одиницю паличкою швидко малюю, і внизу не підкреслюю. Проведіть самостійну, в якій цифра «12» буде присутня, дослідіть почерки й зрозумієте хто. Але тут, як на мене, зрозуміло і сивому коню. 

Другий урок, у п’ятницю, заміняв мене трудовик Іван Семенович. Той навіть відсутніх не відмітив.

—    Єгоре, ну ти смішний. Я того журналу ані на уроці, ані після  не бачив.  Наші баби як схоплять і давай там щось малювати, спробуй відбери, ворога наживеш. У мене свій журнал, - і показав  замучені аркуші А-4, на яких було розграфлено журнальні сторінки й там відмітки зроблені по  тому, хто які роботи здав.  Що там що в тому листочку означало, розумів виключно трудовик.  Усі інші там бачили мінімум закарлючки, максимум – ієрогліфи. Саме на ці відмітки  трудовик і орієнтувався при виставленні оцінок у журнал. 

Не треба бути великим детективом, щоб зрозуміти, що  ті оцінки були потрібні саме Левченко, тому  вона сама їх і намалювала, скориставшись  вільним доступом до журналу. А доступ у неї був. Журнали завжди стояли в учительській, хто завгодно міг зайти й взяти  будь-який. Доставити оцінки – справа декількох хвилин. Я часто спостерігав, як учні на прохання якогось вчителя брали журнал з учительської або приносили його туди. Хоч адміністрація регулярно й просила не залучати до цього дітей.  Відкинувши усі «але», переконавшись, що місце має інцидент, пішов до завуча. Та довго вертіла журнал у руках, після чого послала за Левченко. Левченко традиційно відкараскувалася, мовляв, я не я і морда не моя. Виставу «Мене образили» зрежисирувала якісно, нічого не скажеш, у дівчини є акторський талант. 

—    От чому ви мене не любите, Єгор Максимович? Чо не так? От я вас люблю. 

—    А я вас Левченко не зобов’язаний любити.  Ви теж не повинні. А от людиною у будь-якій ситуації не завадить залишатися. Невже так складно вивчити, та що там вивчити, переказати  параграфи – і отримати чесно свої оцінки? Чи ви не сподівалися, що я помічу нахабно підставлені  оцінки? Образливо, що вчителів сприймають за ідіотів. Вища освіта, досвід, стаж., - кому я це все розповідав. 

—    Але ж з іншими так проконало, - і нахабно дивиться, впевнена, що і ця історія їй  зійде з рук. 

—    А тут ні. Завжди, Левченко так у житті буде. Колись ниточка завершується. І тоді облом. Я буду вимагати скасування цих оцінок, майте на увазі. І тепер готуйтеся, на кожному уроці питатиму.

—    З пристрастієм?  Чекати на БДСМ?– от уже ж зараза.   І навіщо Бог дав красу, забувши  приліпити мозок?

—    Кожен розуміє в міру своєї розбещеності, Левченко.

—    От класний ви мужик, Єгор Максимович. Тільки одне паршиво – роботу обрали не солідну. Розуму не вистачило в бізнесі себе проявити? Були б бабки, тачка солідна. А так на автобусі в школу їздите. Скучно. Сіреньке якесь життя.