РОЗДІЛ 7

За два дні, коли я пішов забирати доньку до дитсадочка, мені повідомили вельми неприємну новину – у Іриски, як і у ще трьох дівчаток, було знайдено воші у волоссі при обстеженні нянечкою.  Ще однією проблемою прибуло, бо до повного виведення цих небажаних комах до дитсадочка моїй лялечці не можна було повертатися. А це означало, що з нею хтось мав бути. Раніше, коли донька хворіла,  ми Іриску завозили до моїх батьків і ті, як заправські лікарі ( у тата досвід ого-го) випробовували усі ефективні методи лікування. А ми з дружиною ходили на роботу й не потерпали від зміни графіка. Тепер мій тато щодня їздив до мами у клініку, бо її поклали на глибоке обстеження й підготовку до операції. Постало питання, хто з нас двох дружина чи я) піде на лікарняний? 

—    Єгорушка, у мене табелі на зарплату, я не можу, - благала Таня з очима загнаного кролика. Складно усе у бухгалтерів. – Ти хотів від своїх учнів відпочити – є нагода. Дзвони  тату, нехай рекомендує щось дієве, бо я крім постригти налисо нічого не знаю. У тебе в дитинстві колись воші були?

—    Були. Мене якраз стригли налисо. Але для хлопців то нормально і не проблемно. А от дівчаткам…

—    Ой, мені дустовим милом виводили, оцтом мазали.  Налисо не стригли, але трохи підрізали волосся.
Іриска як почула про постригти на лисо, дивлюсь зібралася плакати. Ще б чого, у неї гарне кучеряве волосся до пояса, яке  я вправно навчився заплітати у кіски трьома способами. Таня накупляла різних зав’язок різнокольорових, то ми їх періодично міняли.

—    Доню, то мама жартує. Ми зараз у дідуся спитаємо, як тих жуків негарних з твого волосся вигнати. Бач, як їм у тебе сподобалося.
Наступного дня сходили до  сімейного лікаря, який нам виписав три засоби за космічною ціною, а заразом і мені  лікарняний на тиждень. У аптеці купили засоби, які  рекомендував дідусь – дешево і сердито.  І всілися на цілий день розчісувати гарне, але густе волосся спеціальним гребінцем. 
Домогосподарка з мене вийшла сяка-така, бо  каша трохи пригоріла, доки ми з Ірискою дивилися мультики – вирішив показати  свій мультфільм-блокбастер «Ну постривай!» Цікаво було спостерігати за  реакцією доньки, а ще цікавіше – слухати висновки:

—    Заєць, напевно, дівчинка, і вовку подобається, що він за нею ганяється? – незвичний ракурс. 

—    Та ні, заєць начебто хлопчик. То вони так змагаються, хто  розумніший, - казав, а сам був не певен, що так воно і є. 

—    Розумні не будуть так змагатися, - устами малюка говорить істина.
Кашу викинули, зварили картоплю. З сардельками і солоними огірочками пішло на ура. У вікно заклично світило березневе яскраве сонечко, тож Іринка  весь час просилася на вулицю. На майданчик до дітей я її не ризикнув вести, тому заскочили до моєї студії-підвалу й відшукали  доньчин велосипед, якого купували  їй минулого року. Іриска неодноразово бувала у моїй студії й картини бачила, але  тільки цього дня  чомусь попросила:

—    А мене намалюєш, таточку? Мене ти ще не малював.
І я дійсно замислився – таки не малював. Дружину малював, батьків на ювілей малював, а Іриску – ні. 

—    Якщо ти посидиш трошки, не рухаючись, тоді зможу.

—    А намалюєш мене як принцесу? У пишному платтячку і з короною на голові?

—    Добре, - посміхнувся. Така смішна.
Після двогодинного катання на велосипеді ми повернулися в підвал-студію, де я почав  створювати  доньчин портрет. Вона слухняно сиділа, а я увімкнув музику й  писав портрет другої важливої у моєму житті Ірини – доньки. 

От що не говоріть, а картини  краще за світлини. Світлина – це те, що вхопив фотоапарат з життя, фрагмент, мить. Вона така, якою є. А картина – то проведене крізь уяву й душу художника те зображуване, що  так руки сверблять написати. 

Увечері приїхав батько й розповів, як там  мама.

—    Там усе відділення від неї у захваті. Ти ж знаєш, де вона з’являється, там стає світло й  затишно. Розказує усім події отого турецького серіалу про Роксолану.  Вона ж поведена на тих турецький серіалах. 

—    Тату, ви такі з віком кумедні.  Тобі подобається  рибу ловити, їй – серіали дивитися. У кожного своє хобі.

—    Ото ж і воно. Хобі. Каже, що в попередньому житті точно була турчанкою. І в наступному хоче бути турчанкою. Ну і що мені накажеш робити? Теж турком бути?

—    А ти тут до чого?

—    А як я з нею зустрінусь?

—    Роксолана була українкою. І це їй не завадило охмурити  самого султана. І стати  султаншею. І гарем розігнати. І закони трохи переписати.

—    Отож і я кажу, пусти нашу Галю в Європу, - тато невиправний.

—    Настю. І не в Європу, Туреччина – то не Європа, - поправив.

—    Яку Настю?  

—    Справжнє ім’я  Роксолани – Настя Лісовська. Попівська донька. Освічена розумна дівчина. Татари викрали, на ринку невільницькому продали, так і опинилася в Туреччині. Це я тобі як учитель історії говорю. Повір мені, - тиснув фактами.- Але наших Галь і в Європі повно було. Он Ярослав Мудрий тільки як вправно  постачанням королев до Європи займався. Анастасія стала угорською королевою, Єлизавета норвезькою, Анна – французькою.

—    Та жінки у нас мировецькі, я в курсі. Як не віником, так морально прибють. Учитель історії, наша мама там в палаті у когось авокадо побачила, їй його дали попробувати і найстрашніше – мамі сподобалося. І де таке брати?

—    На базарі. У супермаркетах буває. Зараз багато екзотичних фруктів у вільному доступі. Пам’ятаєш,  як ти приніс  першого ананаса у моєму житті? А він недозрілий. Шампунь шампунем. До речі, ти собі хоч готуєш?

—    Ти знаєш, без неї нічого не хочу. Прийшов додому – і пусто. Я б оце з нею в палаті жив би, так не дозволяють, - говорив наче жартував, але ж я відчував, що  це були не жарти.  – Наче їй операцію збираються робити, а  в мене відчуття, немов мені. Немов мені щось відріжуть. 

—    Не депресуй, тату. Так треба, щоб мама лишилася жива, - намагався заспокоїти, але розумів, що марна спроба.  Мені пощастило жити в родині, де батьки були сильно закохані одне в одного, тому й мене вони любили безмежно, бо я був плодом їхньої любові. А ще так вийшло, що першим і останнім плодом, бо після пологів у мами сталося запалення і їй вимушено видалили матку – більше дітей не було. Ні, мене не балували, як часто буває з дітьми-одинаками, але зі мною проводили час. Часто увечері ми всією родиною сідали дивитися чи то передачі, чи то фільми й по ходу перегляду обговорювали, сперечалися, висловлювали свої погляди. Тато рано, ще до  десяти років, навчив мене грати в шахи та шашки, чим сильно розвинув логічне мислення. Мама любила настільні ігри. Як тільки тепліло, ми всі втрьох мчали в ліс по ягоди, по гриби, просто покататися. Відпустки батьки намагалися брати  одночасно, щоб усі втрьох або на море в Крим, або в гори, в Карпати. І це був мій улюблений час, коли я просто купався в  маминій з татом позитивній енергетиці, яку обоє випромінювали так потужно, що я навіть уявити ніколи не міг, що колись хтось один з них піде з життя. Принаймні, планував першим  піти тато. Мама з цього приводу жартувала: