РОЗДІЛ 6

Виштовхавши Левченко з підсобки, швидко зачинив двері на ключ, бо від тієї пронози можна було чекати чого завгодно, й помчав наздоганяти  Ірку. Якщо раніше я ще мав сумнів брати чи не брати у цієї родини гроші  в борг, то тепер  зрозумів, що не зможу. Наздогнав біля самої машини.

—    Іра, ти неправильно усе зрозуміла.  Я не заводжу стосунків з дітьми. Левченко просто хоче високу оцінку, тому шукає спосіб, як переконати. Доволі гидка дівка. Діти зараз не такі білі й пухнасті, - ловив себе на думці, що виправдовуюсь, як хлопчик-гімназист. 

—    Я не вимагаю у тебе пояснень. Живи, як хочеш, роби, що серце і душа дозволяють. Якщо розібратися, ми усі грішні. Не здивована, що дівкам ти подобаєшся. Головне, щоб це твоя дружина розуміла, а я то таке…

—    І ще, Ір, я не зможу прийняти гроші, вибач, - і нервово заштовхав їй у кишеню дорогого пончо банківську картку, яку вона кинула десять хвилин тому на стіл.

На щастя Ірина  не стала  переконувати мене у зворотному, просто стрибнула у свого виполіруваного мерседеса й швидко зникла. 
Так, проблема пошуку грошей залишилася, але на душі чомусь стало легше, немов  великий пітон сповз з шиї, яку збирався затиснути своїми  потужними м’язами.

Повернувся назад до підсобки з надією перевірити зошити, які назбирав цього дня, але наштовхнувся на відчинені двері. Вже хотів вилаяти  Левченко, бо підозрював саме її в такому нахабному акті безчинства – двері були не зламані, а саме відчинені, що сильно обурювало. Але  назустріч мені вийшла  Світельська Саша. Маленька худюча Олександра, за документами Олександріна, набрала купу книжок у бібліотеці й тепер  чекала на мене, обіймаючи ці книжки. Ми  мали готуватися до конкурсу історичного есея. Невеличкий твір на триста слів виявилося складніше написати, ніж наукову роботу на сто аркушів А-4. Саша була творчою особистістю, яка якщо захоплювалася, то писала довгі й ґрунтовні роботи. А ще  Саша належала до категорії пунктуальних обов’язкових учнів, яким якщо сказав: «Приходь о чотирнадцятій двадцять», то саме на цей час вона й буде стояти. І чекатиме стільки, скільки треба, бо вчитель не запізнюється, він - затримується. 

—    Добрий день, Єгоре Максимовичу. Ви казали, щоб я сьогодні прийшла, - така кумедна з тими  тоненькими кісками й дитячим виразом обличчя. Не скажеш, що одинадцятикласниця.

—    Усе вірно. Ти тут як опинилася? – турбувало мене питання відчиненої підсобки.

—    Марія Іванівна мимо проходила, відчинила, щоб я в коридорі не стовбичила, - прекрасно, усе логічно, уже непогано. Ми ділили підсобку з вчителькою історії Марією Іванівною, і вона знала, що  ми з Світельською готуємося до конкурсу, тому  усе ставало на свої місця.

—    Це тобі бібліотекарка стільки книжок понавидавала? – оглянув її чималенький  стосик різного об’єму книжок. Одні були потріпані, напевно, зачитані до  корінця, а  інші новенькі.

—    Ні, це я підібрала до теми. Ось я хотіла вам розказати, як я планую скомпонувати фактичний матеріал. Я тут накидала три варіанти  чорнових есеїв, - і дістала  три списані красивим почерком подвійні листочки в клітинку.  Швидкого погляду на ті аркуші було достатньо, щоб зрозуміти – робота пророблена  серйозна, бо купа перекреслень, надписів різними пастами, почерками.

Ми не помітили, як промайнули дві години в роботі. У свої шістнадцять  Саша була такою начитаною й цікавою співрозмовницею, що спілкуючись з нею, я забував про те, що вона учениця. Ми могли продискутувати доволі тривалий час. Позитивно налаштована, дівчинка весь час посміхалася й дякувала, що з нею вожусь.

— Марія Іванівна говорила тобі вже, що контрольна робота двадцятого числа? Це субота.  У сто тридцятій школі, - не думав, що ця інформація  так змінить її настрій. Скривилася, ледве сльози не полилися з очей.
—    У суботу? А на котру годину? – голос тремтів, видаючи  хвилювання.

—    На десяту реєстрація. А що, у тебе плани якісь на цей день були? – вгадую проблему.

—    Я працюю щосуботи й щонеділі, - неохоче зізналася.

—    Де? – саме якось запиталося, опоки я усвідомлював, що  майже рік ми  працюємо з нею, а я ж нічого про цю дитину не знаю: хто батьки, яке її життя за межами школи? 

—    В  ресторані. Мию посуд. Робота не пильна, але  з дев’ятої до третьої години маю там бути, - і соромливо  відвела очі, немов це таке щось крамольне, що  як мінімум карається мораллю.

—    В ресторані? І що, тебе там не відпустять на один день? 

—    Навряд чи. Персоналу багато похворіло. Потім пристойно відрахують.

—    А як батьки дивляться на твою роботу? – чесно говорячи, якби був татом цієї дитини, навряд чи дозволив працювати, бо все ж навантаження. Підготовка до іспитів вступних, випускний клас.

—    Мама була проти, але… витрат багато, а ще випускний. Я хочу заробити сама на випускну сукню, - чомусь стало дуже шкода цю дівчинку, бо всього доведеться досягати самотужки.

—    А тато? – несміливо закинув вудку.

—    Тато три роки назад пішов від нас. У нього нова родина, дитина народилася. Нове життя. Воно може й краще, а то останнім часом вони з мамою лише сварилися. Різні люди. Нам з мамою добре.

—    Ну тоді щось доведеться вирішувати з твоєю роботою.  А мама не може тебе підмінити? – шукав  варіанти.

—    Ні. Вона сама по суботах працює. Їй краще не говорити, що навчання на роботу накладається. Сердиться. Не хоче, щоб я працювала. Ледве вмовила, щоб погодилася. І то лише до травня, - благала Саша.

—    А коли хворієш, то як?  Сподіваюсь, хвора ж ти не ходиш на роботу? – витягував потроху інформацію.

—    Ні, хвора не ходжу. Але платять тільки коли довідка від лікаря є. А довідку щоб купити, то ще дорожче, ніж написати за свій рахунок, - така юна, а вже пізнала закони життя й економіки.
Вирішив, що попрошу у батька, він у мене лікар, оформити на два дні Саші довідку. Поясню ситуацію. А якщо не вийде, готовий був піти сам помити тарілки шість годин, аби у цієї дитини  усе склалося добре.