РОЗДІЛ 5

Цього дня уроки тяглися доволі довго. От іноді сорока п’яти хвилин просто не відчуваєш: не встиг почати розповідати, як дзвоник завершує урок раніше, ніж це зробив ти. Цього разу  все було інакше. Я був на нервах, в передчутті  появи Ірини. Чоловіча гордість вимагала, щоб я не брав від їхньої родини гроші, але розуміння того, що більше нізвідки взяти, тиснуло на гордість. Отак цілий день вони й змагалися десь у мене всередині: гордість і обов’язок розв'язати проблему. 

—    Тамілов, Кочергіна,  Соєва, Присяжнюк і Левченко здайте, будь ласка, свої конспекти. Заодно й відповіді на домашні завдання перевірю, - протягом уроку я бачив, що Каріна Левченко ні чорта не робила й конспекту ніякого не писала, але так впевнено зошит принесла й здала. Це реально здивувало, але усвідомлення, що перерва маленька, а мені потрібно заповнити журнальну сторінку 11 класу й перейти до  кабінету 9-А на третій поверх, не дали розібратися в ситуації. Після уроку в 9-А у мене в розкладі було вікно – час без уроку - в період якого я напланував спочатку пообідати в їдальні, а потім перевірити зошити 11 класу. На великій перерві якось не любив їсти у багатолюдній їдальні. Я взагалі належу до людей, яким не подобається, коли на них дивляться під час приймання їжі. А ще коли пів школи дітлахів спостерігають і про все питають, то взагалі треш. Що там зірки екрана говорять про свою публічність? Вони не працювали в школі, коли ти  на виду у тисячі дітей різного віку. 

—    Єгор Максимович, а чому ви не доїли вермішель? Не смачна? – це Костік Середа з восьмого В класу дослідив вміст моєї тарілки, яку ніс до мийки дівчатам з кухні.

—    Наївся просто, Костя. Іди коржики купуй, а то розберуть, - навмисне послав до буфету, щоб не крутився під ногами, приставучий пацан. 
—    А вам що, дружина булочки не пече? – Ромашкіна Зоя з десятого А. Стоять з дівчатами, посміхаються, погляди спрямовані на  мій пакунок з шістьма булочками. Вирішив у буфеті купити на вечір під чай собі, дружині й донечці. Кому яке діло, що я купую? Виявляється, усім. Не був би вчителем, ой як би я відповів. Але ні, не маєш права. Ти не маєш схибити жодного разу, бо ти – учитель, ти зразок, взірець, на якого рівняються. Обмежена з усякого погляду істота. 

До того часу, як почав працювати в школі, сприймав вчителів, як щасливчиків долі: до обіду відпрацював – і додому. Саме так, додому, але вдома перевірка зошитів, підготовка до уроків, створення роздаткового матеріалу. Мало хто знає, але щоб цікаво і якісно провести урок на 45 хвилин, готуватися треба  не менше ніж годину. Розбірливо пишуть не всі учні, тому перевірка зошитів іноді нагадує пекельну тортуру. У Казаргіної реально як макові зерна, доводиться лупу брати, щоб розібрати, що написано. Зробив зауваження, мовляв, не завадило б букви трохи більшими писати, то вислухав. Дослівно цитую:

—    Почерк людини – то її внутрішній світ. У мене такий. Оцінки за не такий, як вам хочеться, почерк знижувати не можна. Я так звикла вже писати, себе ламати не буду! 

—    Та не ламай, Казаргіна, Бог з тобою. Але коли раптом вступиш до вишу, там тобі розкажуть більш докладно, як ти маєш писати й що за це буде, - не втримався. 

Цього дня не склався обід, бо викликала завуч – прийшли батьки Причинного Роми, який зірвав урок  минулого тижня. Яке влучне прізвище! В яблучко! Бідна мама сиділа, похнюпивши голову, а всі вчителі й адміністрація розказували їй, який Рома зараза.
 Голодний і злий, я добрався до тих зошитів з конспектами, доки 9-Б писав самостійну. Зошит Левченко випало перевіряти на перерві. Вже ставив  десятку, бо конспект реально був написаний гарно, структуровано, як мимо столу пронісся  Кучугурний Іван – тікав від дівчат, які обіцяли, що як наздоженуть, то шию точно намилять. І я б на місці Івана теж боявся, бо дівчата повиростали нівроку, об’ємні в тілі, запальні й з фантазією. Акселерація – штука  цікава. Ваня зніс усі зошити, на ходу перепросив, перечепився об рюкзака й таки гепнувся. У мене традиційно душа в п’ятки впала, бо навколо купа кутів від парт – виском ударитися – і все.  Ні, лише коліно роздер, тому шкутильгаючи, поплентався до медсестри – буде привід прогуляти наступний урок. 

Зошит Левченко вивалився з обгортки й моїй увазі постав підпис – а зошит то був її подружки – Совенко Лілії.  Хитра Левченко Каріна просто обгорнула зошит Лілії, підписала, немов він її – і здала! Я страшенно обурився на цю підступну маленьку сучку, яка нахабно використовує усіх навколо себе. А з мене хотіла зробити дурника. І якби зошит не впав, я б повівся, її фіртик пройшов би.  Демонстративно прийшов під кінець географії у 11 класі, роздав зошити й наголосив:

—    Совенко молодець, 10 балів, Левченко, я так і не побачив ваш зошит.

—    А я здавала. Весь клас бачив. Якщо ви мого зошита загубили, Єгоре Максимовичу, то так і скажіть, - і дивиться так, немов реально беззахисне ягня. Стервозна діваха. Але ні, таке я їй не подарую.

—    Двійка, Левченко, за сьогоднішній урок. Конспект ви не писали, - спокійно мовив, хоча сам Бог відав, який ураган бушував у мене всередині. Готовий був задушити цю безсоромну дівку.

—    Писала. І здала. Гарненько у себе в підсобці пошукайте, - нахабно на своїй хвилі.
—    Пішов шукати, Каріна. А ти  пошукай у себе в сумці, якщо той зошит взагалі в природі існує, - дав зрозуміти, що в курсі її махінацій. 
Думав усе, інцидент з Левченко на сьогодні вичерпаний. Ні, вона приперлася після уроків, постукала до підсобки, де я перевіряв самостійну, проведену у дев’ятих класах (не хотів зошити тягти додому) та й Ірину треба було дочекатися.

—    Єгоре Максимовичу, пробачте мені, я більше так не буду, - як у дитячому садочку, чесне слово. Моя нещасна інтуїція вже на цьому етапі  пропищала, що щось не так, бо Левченко ніколи не просила пробачення. Що цього разу в лісі здохло?

—    Ти хоч розумієш, що використала  подругу? Чи ти її тримаєш при собі, як служницю? – давно спостерігав за стосунками Левченко і Совенко. Лілія – розумна дівчина, майже відмінниця, але весь час  на побігеньках у Каріни.