РОЗДІЛ 4

Діма був правий, я ховав свої картини не лише від людей, я ховав їх від усього світу, бо в кожній була часточка мене.  Напевне, я належу до дивної категорії художників – мені шкода розлучатися зі своїми витворами. Зізнаюся, траплялися скрутні ситуації, коли  вкрай необхідні були гроші, тому три картини  я з величезним болем в серці змушений був віднести на узвіз, де мої товариші по  пензлю допомогли продати, бо у самого б руки не повернулися це зробити.

—    Єгор, твої картини, як пиріжки на базарі, розхапали. Якщо є ще – тягни! – начебто й тішило себелюбство, адже якщо охоче купують, значить подобається, значить потрібне комусь. Але ті три картини мені довго снилися. Як діти, яких забрали у батьків, позбавивши батьківської опіки. 

У підвалі я обладнав майже студію – велику кімнату, в якій було зроблено ремонт, проведено світло. Часто я пропадав тут, під землею, вмикаючи музику своєї молодості й  створюючи  чи то пейзаж, чи то портрет, за настроєм. 

Пробираючись цього вечора до своєї саморобної студії, я не встиг відкрити замок вхідних дверей до всього підвалу, як на мене наставили ліхтарик й нахабно спитали приємним жіночим голосом:

—    Маркізу не бачив? Така біла з блакитними очима? Вагітна. 

—    Якщо ви про кішку, то напевно ваша Маркіза вже тиждень живе у моїй студії. Сама прийшла, облаштувалася в коробці. Я їй вдячний, бо  ганяє мишей. Вони гризуть усе, що бачать, - я провів дівчину до студії й коли увімкнув світло, завмер від вигляду дивної гості – макіяж а ля відьма вчиться користуватися косметикою,  у чорному волоссі  декілька  фіолетових пасм, одяг якийсь мішкуватий, немов на виріст. Джинсові штани мало того, що теліпаються, так ще й у дірках таких великих, неохайно витріпаних по краях. У вухах у дівиці повно сережок, і у носі сережка, нігті пофарбовані чорним лаком. Прибулець з того світу, їй Богу! Донька Смерті в гості припхалася.

—    Ух і ніхрена ж собі музей, - вона роздивлялася картини, що висіли на стінах, забувши чого сюди прийшла. – Це ти колекціонуєш? Не хіло так назбирав!

—    Це я пишу картини. Он там ваша Маркіза, - вказав на коробку, де сиділа кішка. – Забирайте.

 Я дуже хотів, щоб дівчина забрала свою тваринку, хоч я до неї й звик за останній тиждень, й зникла, але Маркізі  прийшов термін народжувати. Вона вже облизувала перше кошеня, що з’явилося на світ до того, як ми прийшли.

—    От чому вона така товста була, - озвучив я вголос свою здогадку.- Є знайомий ветеринар? Її потрібно до лікаря.

—    Розслабся. Це у Маркізи вже треті пологи. Справиться. Просто не треба чіпати. Вона весь час тікає з дому, коли народжувати. У тебе безпечно, якщо  прийшла сюди. І я її розумію,  теж жила б тут, - дівчина огледіла приміщення.

—    Це не житлове приміщення, - напевно мої слова дівчина розтлумачила як рекомендацію звільнити простір, бо образливо мовила:

—    Не гостинно, дядя, але я  тебе зрозуміла. Особистий простір. Сама не люблю, коли пруться, куди не звуть. А це хто така? – дівиця попрямувала  якраз до портрету Ірки, що висів на чільному місці, немов ікона. Як хижак, що захищає свою територію, перегородив дорогу, не дозволивши дійти до заповітної мети:

—    А це вас не стосується. Дочекаємося, доки народить ваша Маркіза, заберете її й додому. Вас не бентежить, що з незнайомим чоловіком у замкненому просторі майже вночі? – поставив себе на місце дівчини. Забоявся б певне. Підвал, чужий чоловік. Ця стоїть, жуйку жує й дивиться так нахабно, вивчаюче.

—    Натякаєш, що маніяк? Художники не можуть бути маніяками, хоча… Ні, Маркіза б не прийшла до бандита, вона нутром чує гарну людину. Ну це твоя забавка малюночки різні, я так зрозуміла, а працюєш де?  - я не поспішав щось говорити, бо не готовий був до такої концентрації нахабності. -  Можеш не відповідати, але нам тут невідомо скільки кукувати, тож можна й поговорити. Я Настя! – й простягла свою праву руку з чорним вражаючим манікюром.

—    Єгор. Єгор Максимович, - поправився.

—    Та ладно. Просто Єгор. Ми ж з тобою майже однолітки. Тобі скільки років? Не більше тридцяти, точняк!

—    Більше. А от вам…. Тобі  хоч вісімнадцять є? – за диким макіяжем і тінейджерським видом важко було зрозуміти її справжній вік.

—    Ти не боїсь, за зваблення неповнолітньої не світить. Мені вже двадцять вісім позавчора гахнуло. О, дивись, ще одне плюхнулося. Чорненьке, - Настя перевела  увагу на Маркізу, яка почала активно облизувати друге народжене кошеня. Якщо перше було точнісінько таке ж біленьке, як і мама, то друге виявилося чорненьким.

—    Що ж тут дивного. Видно, тато був чорним, - вирішив просвітити дівицю у питаннях генетики.

—    І то паршиво, бо чорне кошеня ніхто не забере. Я задовбалася прилаштовувати її малюків у добрі руки. Ще ж невідомо скількох вона наведе цього разу. Мені орава кошенят вдома не в радість. Їх годувати чимось треба. А потім розлізуться, пищати почнуть. А Полька зрадіє.

—    Полька – це хто? – саме вирвалося.

—    А на картині – то хто? – от хитрюча діваха. Довелося розповісти. Чомусь вперше комусь захотілося розказати  свою історію першої любові. Настя уважно слухала, немов випадковий пасажир у вагоні, що  має функцію тимчасового психолога.

—    Прикольно. Дурепа твоя Ірка, таке кохання просрала, - безцеремонно прокоментувала Настя.

—    А може так треба було, щоб сталося. Може б не було у нас  великої любові. А так я зараз маю гарну дружину й гарненьку донечку, - реально був задоволений своїм тихим затишним життям. – В житті немає нічого випадкового. Усе надто закономірно. 

—    Тобто і моя Маркіза до тебе приперлася народжувати в музей теж закономірно? – кумедні очі, обрамлені чорними  підводками. Мені стало цікаво, а як вона виглядає не нафарбованою так дико?

—    Напевно. Ми мали якось зустрітися, кішка стала провідником. То хто така Полька? Донька? – от не страждаю цікавістю, але тут  захотілося  дізнатися більше про цю випадкову неординарну гостю.