РОЗДІЛ 3

В житті ми любимо лиш раз. А потім ми шукаєм схожих… Чи з іншим ти щаслива зараз? Спитай мене, збрешу, що також. Єсенін, здається…
Коли мені паршиво, я не кидаюся в усі тяжкі чи то напиваюся до чортиків. Знаю, так чинить більшість чоловіків. Та й жінок також.  У мене своя екзекуція. Я дістаю старі альбоми. І повільно гортаю минуле. Такий світлий, такий рідний комікс дитинства та юності. В руках альбоми, в голові нав’язливо пульсує мелодія Скрябіна з пісні «Старі фотографії»:

Школа. П’ятий  клас. Які ж ми кумедні. Я, Дімка, Ірка. Вона відмінниця, а ми з Дімкою шалапаї ще ті. Він – класичний трієчник із задатками бізнесмена. Я так, щось незрозуміле. Дімка придумав, як зірвати урок, зібрав з усіх цукерки і різні цяцьки, бо ніхто не вивчив тієї математики. Розпенехав долоню, таке шоу влаштував, що вчительку ледве кондатій не схопив. Дімка ще тиждень не писав на уроках, корчив з себе нещасного. Клас великий, сорок учнів, але на світлинах ми завжди стоїмо поруч: Ірка між нами  з Дімкою. Тоді ми її сприймали як подружку. Не таку, як усі дівчата, але подружку. От загадка природи, чому  нерозумних хлопців тягне до розумних дівчат?  Напевне, щоб була гармонія. Ірчиного інтелекту на нас двох телепнів вистачало.  

Сьомий клас. Не лише з усім класом, а й окремі фотки є, де  ми втрьох. Скрізь усміхаємося. Дімка ріжки тримає над головою Ірки. Як він її діставав. А потім отримував. Ірка почала ходити в музичну школу, грала на скрипці. Ми її проводжали, бо то ж далеко. Скрипку носили по черзі. Коли у Дімки вона впала, йому скрипки більше не довіряли. 
Восьмий клас. Ми записалися з Дімкою у секцію з футболу. Дімка нападаючий, я – воротар. Ірка захопилася фотографуванням, їй батько привіз з Німеччини гарний фотік. Тому світлин багато. Збиралися в Ірки, зачинялися у ванній і чаклували купу фоток.  Штатив, лоточки з рідиною проявителем, з закріпителем. Почергово  світлини опускали в ті лоточки й чекали, коли з’явиться  зображення. Особливо цінні – кольорові. На всіх фотках усміхнені. Щасливі.

Дев’ятий клас. Наша команда програла. Дімка пішов з футболу, я лишився. Дімка любив завжди вигравати. І ми виграли, але вже без нього. Дімка пішов на карате, модно тоді стало цим займатися. На світлині у кімоно. Йому мама шила. Довчився до зеленого паска, але на світлині з чорним. Сам собі пошив, бо дуже вже хотілося йому бути на висоті. Амбітний був завжди.

Десятий  клас. Випускний. Дімка у білому костюмі, як жених. Ірка у пишній довгій сукні з блискучою тіарою у накрученому волоссі, немов королева. Зустріч сонця. Катаємося на каруселях. Щасливі. Ми тоді Дімці вперше сказали, що любимо й поступатимемо в медичний. Ірка хотіла бути лікарем. А я хотів бути там, де Ірка. Вона поступила, я – ні, тому пішов до армії. Жив від листа до наступного її листа.  Досі зберігаю усі двадцять три у гарній різній скриньці під ключиком. Пам'ять про щастя, написане на папері.  

Коли повернувся з армії, то встиг не на весілля, ні, на Ірчині пологи. У них з Дімкою народився Вовка, перший син. Я намагався радіти,  але гіркота від втрати утворила осад. Я відсторонився від них, зійшов зі спільної орбіти й почав рухатися своєю траєкторією. Інститут, заочне відділення й робота. Я починав свій трудовий поступ у ресторані охоронцем.

Тоді Бог зіштовхнув мене з Танею. Вона  працювала офіціанткою й була дуже схожою на мою маму – не лише іменем, а й тим, що оптимістка з прекрасним почуттям гумору. До неї причепився п’яний відвідувач, я трохи йому морду відрихтував, бо слів чомусь не зрозумів. Ми з Танею не любили, скоріше дружили. Але дружній шлюб – то тиха гавань. Для гармонії нам не вистачало  дитинки. Коли народилася донечка, я розповів Тані про своє перше кохання – Ірку, пояснивши, чому це ім’я моє улюблене. Так ми назвали доню Іриною. Проте, і я, і дружина звемо її Іриска, бо дуже вже солодка дівчинка.

Я знаю, що Ірка живе у достатку, але злагоди між ними з Дімкою ніколи не було. Причина – його запальний характер, численні зради й ревнощі, адже він рівняє по собі, тому якщо сам зраджує, то й в Ірці шукає докази невірності. Якось вони з Дімкою сильно посварилися, він навіть її ударив. Ірка примчала до мене. Проговорили цілу ніч. 

—    Єгор, я так шкодую, що не дочекалася тебе тоді з армії. На дні народження Дімки напилися й  зранку прокинулися в одному ліжку. Я не пам’ятаю, як сталося. Мені іноді здається, що я йому не потрібна, просто  пригріб, щоб у тебе забрати. Він тобі весь час заздрив. Я знаю, що Вовці він ДНК аналіз робив, думав, що то наш з тобою син.

—    Іра, у тобі зараз говорить ображена жінка.  Мине час, ти заспокоїшся  все буде ок. Двоє дітей – ось про кого тобі варто думати. А ми – то минуле. Прекрасне, сонячне, тепле, але минуле. А треба дивитися уперед.
Мені так хотілося  сказати про свої почуття, але  ми надто сильно загрузли в особистому: у неї родина з чоловіком і дітьми, у мене Танька з Ірочкою. Як можна зрадити? Як можна потім пробачити собі все це?

Колись вичитав у  глянцевому журналі  романтичні слова й так хотілося їх промовити Ірині при нагоді «Колись ти зрозумієш, що ніхто ніколи тебе не любив і не полюбить так сильно, як я… але тоді я вже буду твоїм минулим… минулим без шансів стати теперішнім…». Коли така нагода трапилася, я відкинув усі понти й зрозумів, що усе саме так – у минулому. Я не зможу пробачити, закрити очі й розпочати з самого нуля. Бо мене було зраджено.  І тому цим людям я не зможу довіряти. Зрада буде стояти завжди великою бетонною стіною. Як Граф Монте Крісто не зміг пробачити Мерседес, так і я  не зможу пробачити Ірці. Так, я любитиму її, таємно, хворобливо, дивним почуттям, але більше не повірю.

З Дімкою ми теж начебто не сварилися, але я звів до мінімуму наше  спілкування. Я б ніколи не звернувся до Дімки з фінансовим питанням, якби не стосувалося мами. Але про маму не говорив. Дімка став справжнім бізнесменом з невеличкою будівельною компанією і власним ресторанчиком. Прийняв у дорого обставленому кабінеті й почав з конкретного питання: