РОЗДІЛ 2

—    Я закохалася в оцього бовдура, коли мені було п'ятнадцять років, - часто розповідала мама. Насправді вони з татом люблять одне одного так, що дай Боже кожному в житті мати таке почуття,  - просто не мислять себе одне без одного. Але ж тролінг тата – то мамине улюблене заняття.

—    Я чув цю душещипальну історію, як тебе апендицит прихопив під новий рік, як лікар красивий приїхав і відвіз на швидкій до лікарні. Ти питала, чи не помреш, а він говорив, що не повинна, бо такій гарній ще заміж вийти треба. І ти нахабно вимагала, щоб він став твоїм чоловіком. А потім в палату до тебе ходив. Як ти його у першої дружини відбивала. Мама, я це чув. Ти мені скажи, чому  раніше не обстежувалася й навіщо зараз гальмуєш процес свого лікування? – сваритися не хотілося, але фраза «Коли Бог забере, тоді й помру» мене реально вибішувала.

—    Якого лікування? Хіміотерапію я не витримаю. Діабет, сам знаєш. Операції теж мені не треба. Понавирізають чортзна-що, їм аби різати. На ту різанину стільки грошей піде.  Не факт, що вилікують, але ж замучають точно.  І гроші заберуть. А де взять? Ми що, підпільні мільйонери, а я не в курсі?

—    Ти ж ще не знаєш скільки і що? – як з нею складно, а у жінки на всяк випадок дві вищі освіти. Здатна довести, що кролик за певної умови здатен стати кенгуру.

—    Знаю. Багато. Тому давай будемо жити, як живемо, -  і все.  Наче я не знала, що хвора. В один прекрасний день гепнусь і коні двину. Типу сюрприз.

—    Це не сюрприз, мамо, називається. А народним словом «западло». А як же Ірочка? Ти ж хотіла на весіллі у неї побути, який зять подивитися? – розумію, що треба тиснути на те, що важливе, а для бабусь онуки – то всесвіт. Діти відходять на другий план, коли з’являються онуки.

—    З неба подивлюся. Звідти видніше, - не пробивається наша товста броня.

—    А може тебе не на небо, а того, - це татко натякає на відьомське начало мами. Я б на його місці мовчав і не сіпався, але той все життя змагається з вітряними млинами. Дон Кіхот наш.

—    Навіть якщо того. Звідти ніхто не повертався, тому там, певно, гарно. Пожила, сина виростила, оженила  і досить. Програму мінімум виконала.  У Бога свої плани, йому видніше.

—    А тато? – ну може цим можна якось її на цьому світі зачепити.

—    А що тато? Скучно буде, іншу собі знайде.  А ні, так машина йому мене цілком замінить. Гараж у нього все одно другий дім. Там поставить розкладачку і хати не тре.

—    Ну що ти мелеш, Таня? Що ти мелеш? Яка інша? Я ж без тебе й дня не проживу. А хто мене так якісно пиляти буде? Давай не видєлуйся і пройдемо ще у центрі онкології обстеження. Є ж випадки, коли виліковуються. Лікар же казав. У тебе високий життєвий тонус, рання стадія цієї гадості, - тато -природжений оратор. – Ну скажи їй, синок, що медицина зараз не така дика, як раніше була. Навчилися трохи.

—    Женя, то дуже дорого. Життєвий тонус не вилікує. Ми з тобою чесно жили, накопичувати ні з чого було. У дітей теж нічого, крім квартири немає. Наша дача серйозного нічого не коштує. До речі, у тебе є прекрасний привід мене спекатися. Офіційно. Закопаєш на кладовищі і все. Барвінку щоб на могилі насадив, я барвінок люблю. І зілля рости тоді не буде. І по бокам піонів. Вони пахучі, - мама поведена на квітках, вся дача всаджена квітами.

—    Може, ти ще й епітафію для пам’ятничка собі складеш, га? – тато іронізувати вже почав. Їхні сварки завжди були доволі інтелігентними перепалками, за що я їх обох страшенно любив.  Мама в інституті читала поетику, їй вірш було написати – що плюнути.

—    А це ідея, Женю.  Ми як на поминках у Квасольських були, по кладовищу від нічого робити бродили, мені ото пам’ятник сподобався, де берізка така поламана вигравіювана і напис, дай згадаю, такі слова душевні. Аж в серці так дряпонуло…

 Такої милої, святої,
Такої доброї, як ти,
Такої щедрої, простої
Нам вже ніколи не знайти.

—    Мамо, у вас все з головою гаразд? – я розумію гумор, але зараз він не в’язався з ситуацією.

—    Отлічно. Маразма немає, і не мрій.  Можна ще приписати « Мамо, ви в нашому серці навік!» і трояндочку таку самотненьку для ефекту знизу гравійнути. Люди будуть ходити, читати.

—    Мамо!

—    А шо? Я, між іншим, так читати навчилася. Ходили з бабою між пам’ятників, читали імена та прізвища. А потім і рахувати, кому скільки років. Від дати смерті відняти дату народження.  Ще ті задачки, я тобі скажу. Жизнєнні.

—    Таня, завершуй оцей цирк. В тобі не розгледіли вчасно комічну акторку, - це тато на комплімент наривається.

—    Дивись, до кінця року я помру, а там і батьку не довго. Іринці квартира буде. Це ж прекрасно! 

—    Нє, спочатку здаватимете, якась копійка, а там  і  виросте вже дивись. Нє, не чекатимете, доки дід коні двине, заберете його  до себе, бо він же сам недієздатний. Їсти забуватиме. У непрасованому ходитиме. 

—    А чому ж ви досі з нами не хотіли жити? – провокаційне питання.

—    Ти реально телепень? А ще мій син. Нашо твоїй дружині свекруха під боком. Така, як я? У мене була свекруха, дякую, натерпілася, дітям такого не бажаю. У тебе нормальна дружина, гарна родина, донечка сонечко. Єгорушка, мама зробила свою справу, мамі можна і звалити по- тихому. Якби твій батько  панікьор не розтріпав усьому світу, я б нічого не сказала. Помирати тре молодою, щоб у гробу красівою лежати. У мене у шафі є чудова шовкова сукня в горошок. У ній поховаєте.  А макіяж тьотю Свєту попросите, нехай мені морду розмалює. А то синя чи жовта – то негарно.

—    Мамо, я заїду дізнаюся у центр і  поїдемо обстежуватися. І без  оцих монологів, як ти маєш померти. Ти нам жива потрібна. Все, крапка, нічого чути не хочу. Ніякої краси у труні.

Я реально не хотів лишатися без мами. Ранувато якось.
Обстеження підтвердило рак грудей і мамі пропонували видалення правої груді з наступним курсом хіміотерапії, що мав би феєрично завершитися цілковитим одужанням. На прийомі у лікаря мама трималася оптимістично, традиційно жартувала.