РОЗДІЛ 1

—    Левченко Каріна, розкажіть нам про утворення Ізраїлю? – вирішив запитати цю принцесу класу, щоб хоч якусь оцінку поставити. То її нема на уроках, то вона вже втомилася й пішла, бо за розкладом у мене в одинадцятому бе  у вівторок перший урок, а у четвер – сьомий. І красива ж дівиця, але дурна не в міру.  Хлопає своїми нарощеними віями, кліпає очицями з бірюзовими лінзами – і ні пари з уст. А ні, сьогодні вирішила  подати голосок. Хоч якась різноманітність у поведінці:

—    У мене вчора день народження був. Паті. Я не читала про Ізраїль, - очікувана заявочка. Паті значить. Історія в її плани не входить апріорі.

—    Карінка натякає, що непогано б було, якби ви, Єгоре Максимовичу, їй подаруночок у вигляді  задрипаненької четвірочки поставили, - озвалася подружка, Совенко Лілія. При кожній королевішні має бути  служниця. У  Каріни це Ліля. Банально.

—    Може б зараз почитала й щось розказала. Підручник є? – так і хочеться двійок сім штук вліпити одним махом, так не можна ж, має бути гуманне ставлення до оцих дибілоїдів обкурених. На великій перерві сам бачив, як курили. Електронні цигарки. Пихтіли, як паровози. І це у них модно. А потім оцим дівахам матерями ставати. Кого вони здатні народити? І чи здатні будуть? 

—    Мені не можна важкого тягати, - проспівала, клас традиційно заржав після коментаря Попова Сергія:

—    Ти чо, коза, вагітна? – ми з Поповим в одному напрямку думаємо.

—    Сам ти, козел, вагітний на всю голову, - відповіла красуня. Повірте, це ще культурно. Я чув, як вона здатна послати і куди, то діапазон посилу обширний.

—    Можна відкрити електронний підручник, Каріно? Ваш айфон завжди при вас, я певен, - та ці діти скоріше себе вдома забудуть, аніж телефони. Як вони без них пів дня? Ломка, нестача тік-тока, вони ж не знатимуть, що там у чаті обговорюють. Мозок закисне чи засохне. 

—    Немає мобілки, прикиньте, - всілася без дозволу, демонструючи свою зверхність.

—    Невже забула? – вразила, не очікував.

—    Розбила вона вчора свого айфончика. Вам же кажуть, паті було моцне. Га-га-га. Та не переживайте, батя їй нового купить. Вона й розбила  для того, щоб батя нову модель купив, а то жлобився, ага, Карінка? – це все тролив Сергій.  Каріна покрутила йому біля скроні пальцем, але факт не стала спростовувати.

—    І що мені вам ставити, Левченко Каріна? Випускний клас, а у вас з історії трійка намічається. Невже так складно прочитати параграф і переказати? – приношу їй під носа свій підручник, даю двадцять п’ятий шанс, бо дівчина непроста, донька якогось начальника міста, знову директорка буде вмовляти десятку ставити. А там  джунглі непролазні в голові і тік-ток у душі.

—    А ви позаймайтеся зі мною додатково, як з Сашенькою. А то як Сашеньці, то самі дванадцятки. Дискримінація, - от нахабна дівка.

—    Світельська Саша – призер усіх олімпіад, переможець наукової роботи минулого року. Не рівняйте Каріна віслюка до жеребця, - вирішив  вжити фразеологізм. Перед ким? Вона ж буквально зрозуміла. По столу хряснула книжкою, гаркнула:

—    Це я віслюк? Це ти кінь педальний! Пішов нахрен зі своєю історією! – і вискочила з класу. 

Витримавши паузу, вирішив більше не опитувати, на компліменти не нариватися, а перейти до пояснення матеріалу:

—    Так, записуємо до зошитів сьогоднішнє число. Двадцяте березня. Класна робота і тема уроку «Арабська весна». Війни у Сирії. Терористична діяльність».

—    Вона вас обізвала, а ви нічо не зробите? – лукаво питав Попов. 

—    Чому ж не зроблю. Напишу доповідну, але після уроку. Пишемо конспект. У шістьох учнів класу збираю зошити після уроку й перевіряю. Рандомно.

Після уроків склав я ту доповідну й рушив до директорки  Марії Карлівни, аж  глядь - Левченко вже в неї сидить, плачеться, який я поганий, ображаю її на кожному кроці. 

—    Прекрасно, Єгор Максимович, а я тільки хотіла за вами посилати. Що ж це діється? Непедагогічно, - вже за цим началом стало зрозуміло, що винним зроблять мене. І дійсно, Марія Карлівна підшукала усі можливі аргументи, не вперше, щоб пояснити, що я цілковитий бовдур. Сварила при цій шмакадявці, що сиділа, як принцеса й копирсалася у своїх довгих кігтях, розмальованих ледве не петриківським розписом.  Потім Каріну директорка прогнала й видала мені вказівок до кінця року:

—    Що хочте, те й робіть, а у неї має бути з історії не менше десяти.  Ігор Олексійович спокійно може перевести свою доньку до іншої школи, їх у столиці валом, але  нагадую, що за його благодійні внески ми закупили ноутбуки й проєктор в триста п’яту аудиторію. Правда, зручно проводити уроки з використанням відео та презентацій? То якось тупеньку Каріну можна потерпіти й віслюком не називати?  Ви мене зрозуміли? – вона демонстративно розірвала перед моїми очима доповідну.

—    Та вже куди краще.  Зрозумів. 

—    Вона прийде на наступному тижні перездавати.  Обіцяла. 

—    Обіцянка цяцянка, а дурню радість, - саме вирвалося з рота.

—    Ви знову за своє? Дурню? – примружила очі директорка.

—    Це прислів’я, Марія Карлівна. Дурень – це я, якщо що, - взяв на себе вину.

Нашвидкуруч зібравши зошити й потрібні для підготовки до уроків книжки, поспішив  у дитсадочок забирати донечку Іринку. П’ятирічна лялька була  нашим з Танею щастям, вистражданим щастям, бо перш ніж народити малу,  ми з Танею пережили три викидні. Це складно описати. Мені було важко, а як Тані – взагалі не уявляю. Тож з Іринки ми просто здували пилинки. 

Моя донечка швидко вдяглася й, попрощавшись з усіма, потягла мене до  магазину, який був по дорозі додому. Вона любила шоколадні тістечка, які продавалися саме в тому невеличкому магазинчику. І продавчиня завжди нам лишала декілька штук, бо знала, що ми з Іриною прийдемо. 

—    Сонечко, як день минув? – спитав у доньки.