ПРОЛОГ

Тремтячими руками я простягнув  продавчині шкільного буфету п’ять рублів і завмер в очікуванні.  Серце шалено калатало, немов збиралося вискочити.

-    Тобі чого? – спитала  тітка, зовсім не дивлячись на  сильно зім’яту купюру.

-    Бізе, - ледве вичавив з себе. Ноги підкошувалися, в роті пересохло, тремтів, як осиковий листочок на  сильному вітрі.

-    Скільки? – уточняла продавчиня.

-    На всі, - я не ласунка й бізе мені не подобалося,  надто солодке тістечко. Але його любила  Ірка. А для Ірки я готовий був розчавитися в млинець і звернутися в трубочку.

-    А не злипнеться, пацан? – тітка в кишеню за коментарями не лізла,  шкільний буфет – не місце для сантиментів.

-    Це не мені. Я просперечався, - ляпаю перше, що в голову шибонуло. Хоча у будь-якій брехні є  частка правди.

-    У мене стільки тістечок не буде, - нашкребла  дванадцять бізе й дала здачу майже два рублі копійками.

-    Дякую, - згріб трофей і айда  на вулицю, де мене чекали Ірка й Дімка. Ми отак втрьох і дружили.

-    Ой, бізешки, - стрибала Ірка від щастя. Їй багато не треба. 

-    І чо? Узяла? Не помітила? – питав Дімка – западліст і авантюрист. Це він мене підбив на злочин, якщо серйозно розібратися. 

-    Вона не особливо то й дивилася, - запевняв і  почувався паршиво. – А їй точно нічого не буде? – боявся, щоб буфетчицю не посадили до в’язниці 
– я дав їй фальшиві гроші. Ну як фальшиві, намальовані. Сам намалював. Так, я ще до школи гарно малював, а в школі пристойно підтягнувся. Це було моє – хобі… Таємне хобі. Рідні не розділяли мого захоплення, бабуся вважала, що то пуста трата часу, батько вважав, що я маю вчитися все робити по хаті, ну, прибивати там, ремонтувати, мама тиснула на уроки, бо неодмінно мав вступити в інститут, щоб не ганьбити сім’ю. Однокласники насміхалися над хлопцями, які займалися творчістю. Скрипаля Давида весь час ображали, навіть прізвисько придумали Смичок. Я не хотів  аби мене Пензликом, Тюбиком або чого доброго Мольбертом нарекли здуру, тому ховався з малюванням. Та й вчителі не вірили, що то я малював. Коли приносив  чергові малюнки здавати вчительці Олені  Сергіївні, вона крутила того альбому на всі сторони й питала:

-    Ну і хто тобі, Єгор, малював це? Тато чи мама?

-    Мама, - опускав очі, бо брехати тільки вчився.
Олена Сергіївна  посміхалася й говорила:

—    Мама у тебе чудова художниця, а тобі й самому б не завадило повчитися, - і ставила  трійки.  Я навіть не намагався довести, бо вважав, що чим  менше про мої таланти буде знати людей, тим краще. Один Дімка знав, бо був найкращим другом, але він теж вважав, що таланти мають приносити гроші, а не навпаки – на  мистецтво їх витрачати. Він мене підмовляв більшу купюру намалювати й не в шкільний буфет понести, а  у великий магазин. Я ж випадково став свідком розмови  буфетниці з прибиральницею, де перша жалілася, що  фальшиві гроші у неї із зарплати вирахували:

—    Прокляну, заразу, яка мені той папірець мальований  підсунула! – злим-презлим голосом шипіла тітка. І я зарікся, що талант не стану  витрачати на злі витівки. 

Шановні читачі, цей твір довго лежав у шухлядці й чекав на свій час.

Напевно, той час настав. Як завжди, буде багато  школи, життєвих випробувань,

трохи гумору і любов у різних її проявах.